10.2. Продовження

Я схилила голову на бік і уважно слухала його:

- Звучить чудово. Але чому їм не поклоняються аристократи?

Деміан весело посміхнувся, ніби пригадавши щось своє:

- Бо ці боги пустотливі не в міру і можуть вказати на пару, яка стоїть набагато нижче у соціальному та матеріальному плані, може бути значно старшою або молодшою, не обов'язково привабливою зовні або розумною. Аристократи звикли до того, що шлюб - це насамперед угода, а споріднена душа - це не завжди вдала партія у звичному розумінні, радше людина, з якою комфортно йти пліч-о-пліч по життю. Тому й поклоняються цим богам лише прості люди. Або відчайдушні романтики.

- А як звуть богів?

- Свої імена вони відкривають лише обраним жрецям. Кажуть, у них десятки імен, і одному обраному вони можуть назвати одне ім'я, іншому - інше. Вони бачать серця людей, та відкривають те, що вважають за потрібне. А посвяченим у таємницю забороняється розголошувати їхні імена.

Ми деякий час мовчали, дивлячись на море й зорі.

- Як вийшло, що кохання та гармонія в шлюбі перестали бути цінностями у нашому світі?

Я й не помітила, що вимовила це вголос.

Граф хмикнув:

- Люди здебільшого вважають себе досить розумними, щоб зробити правильний вибір. Крім того, - тут він замовк, усміхаючись своїм думкам, - усяке буває, уявіть собі захопленого юнака, який цілий рік молиться богам-Дуалам, не пропускає жодного свята в їхньому храмі, приносить щедрі дари, щоб за рік вони відкрили йому, що його пара - непоказна, худа, як тростина, похмура й гостра на язик дівиця, дочка збіднілого дворянина, а зовсім не прекрасна принцеса крові...

- Це ви про себе зараз розповідаєте? - я з цікавістю глянула на нього.

Деміан розплився у веселій усмішці:

- Робити мені більше нічого! Ні, я такими дурницями не страждаю. Це старий переказ.

Але я була з ним не згодна, тому впевнено промовила:

- Я думаю, юнакові слід було дати дівчині шанс. Не можна нехтувати волею богів.

Граф знизив плечима:

- Він вирішив, що вони пожартували над ним. Дівиця йому зовсім не сподобалася, і він би ніколи не звернув на неї увагу, якби не вказали боги. Як я казав, вони люблять посміятися над людьми, і складно сказати, чого там було більше: жарту чи правди.

Моїй захопленій та романтичній натурі надзвичайно сподобався міф про споріднені душі, і я запитала:

- Тобто якщо людина твій дуал - щастя гарантоване?

- Ні, - засміявся Деміан.

Я насупилася:

- Тобто підсунуть не зрозуміло кого, а щастя на додачу не йде?

Граф кивнув:

- Я ж кажу - вони жартівники. Люблять потішатися над людьми, тому їх не надто й шанують.

- Якось це неправильно, - розчаровано зауважила я.

- А хіба можна змусити людину почуватися щасливою, просто вказавши на пару, навіть таку, що чудово підходить їй? - відповів граф, знову схрестивши руки на грудях та прямо дивлячись в мої очі.

Це питання залишилось висіти між нами без відповіді, бо на корму саме вийшла Клер. Вона подивилася на мене із розуміючою, але іронічною посмішкою, наче все про нас знає, або щонайменше здогадується, і сухо промовила:

- Мадемуазель Ізабель, вечеря готова, я віднесла її у вашу каюту.

Я вкотре зі зітханням подумала, що гіршої служниці ще не бачила. Ну хоч би очі свої завидющі ховала, але ні - все ж у них написано! Я мовчки кивнула, що почула, і дівчина пішла. Побажавши Деміану приємного апетиту, я теж залишила його та роздратована рушила в каюту.

У вітальні на столі стояла тарілка з м'ясним рагу та тушкованими овочами, від них йшла пара і приголомшливо смачний запах запеченого м'яса і спецій заповнив кімнату. Я забігла у ванну, налила холодну воду з глечика в срібний таз для вмивання та помила руки лавандовим милом. Заплющивши очі, вдихнула запах ароматної піни, що нагадувала про квітучі поля Мірадейї, обполоснула руки й у ностальгійному настрої вийшла з ванної.

І тут же завмерла на місці, бо на столі сидів величезний сірий щур із облізлим хвостом та нахабними чорними очима-намистинками, якими впився в мене, не припиняючи жерти з моєї тарілки. Від жаху я пронизливо завищала і кинулася до дверей, почавши нервово смикати за ручку та навалюватись на них, та не відразу згадала, що двері відчиняються всередину. За ці кілька секунд мені здалося, що щур уже підкрався ззаду, зараз нападе і покусає мене. Серце стукало швидко-швидко, а руки тремтіли. Не одразу, але все ж таки я здогадалася правильно відчинити двері, вискочила в коридор та помчала щодуху до виходу, щоб вирватися із закритого простору на палубу, на свіже повітря. Але не встигла добігти до рятівних сходів нагору, як зі всієї швидкості напоролася носом у чоловічий торс, що різко з'явився з-за повороту коридора. Я тут же відскочила і побачила, що це Деміан.

- Бель, що сталося? - стурбовано запитав він.

- Пустіть мене! Пустіть! – в паніці закричала я, намагаючись його обійти.

Натомість граф стиснув мої плечі руками і спокійно запитав: