9.3. Продовження

Я гидливо скривилася:

- Між нами нічого не було! - і тут же знову розлютилася, - А втім, чому я виправдовуюся?

Граф дивився на мене все з тією ж насмішливою посмішкою, а я обернулась обличчям до моря і підняла руки до неба:

- Світлі боги, дайте мені сил витримати це і не зламати цьму чоловікові що-небудь!

І почула за спиною веселий сміх найжахливішого у світі дипломата. Мені ж було так паскудно та соромно, що хотілося рвати на собі волосся.

Поки Деміан вів мене у наші з тіткою спільні покої, я усвідомила, і це усвідомлення було нестерпним та болісним, що усього лише за тиждень примудрилася наробити помилок більше, ніж за все своє попереднє вісімнадцятирічне життя. 

Чому я так захопилася графом? Не знаю. 

Зараз я уникала навіть дивитися на нього. Мені здавалося ми наворотили скільки, що наші стосунки безповоротно змінилися, і не зрозуміло як тепер триматися з ним.

Біля дверей до покоїв Деміан залишив мене. Я увійшла всередину й озирнулася. Вони складалися зі спільної вітальні, двох спалень та ванних кімнат. Кімнати виявилися невеликими, але затишними, оздобленими деревом, з меблів було тільки саме необхідне: по ліжку у кожній кімнаті, по комоду, стіл та стільці у спільній вітальні та наші скрині з речами вздовж стін. А з вузьких прямокутних та овальних вікон відкривався гарний вид на море. Тільки стелі були набагато нижчими за звичні, через що здавалося немов перебуваєш у дерев'яній бочці.

Тітка розгорнула бурхливу діяльність із розміщення дорожніх скринь і створення затишку в нашому тимчасовому житлі. Незважаючи на свою повноту, вона була дуже рухлива і весела, бадьоро керувала слугами, які пересували скрині та розкладали речі в комоди. А на столі вже красувалася розшита мереживами білосніжна скатертина зі срібною тарілкою і нарізаними акуратними дольками яблуками та гронами винограду.

Я похнюплено зайшла у вітальню, сіла за стіл, взяла шматочок яблука та відкусила. Краще буду їсти ніж думати про те що наворотила.

Після розмови на палубі ми з Деміаном почали уникати одне одного, і хоча розміри корабля були обмежені, рідко перетиналися. Їжу Клер приносила в каюту, формальних приводів розмовляти в нас не було, а не формально ми висловили одне одному достатньо, щоб наші стосунки прояснилися. Або заплуталися ще більше...

На другий день ми випадково зустрілися в напівтемному коридорі, і так я дізналася, що він майже наш сусід - каюта графа знаходилася через одну від нас. Ми сухо розкланялися і розійшлися кожен у своїх справах.

На кораблі з розваг тільки прогулянки палубою і читання. Але навіть у цьому не хитрому дозвіллі мені скоро було відмовлено, бо тітка Фелісія погано переносила плавання, морська хвороба зовсім її замучила. Настоянки корабельного цілителя не допомагали зовсім, тітка тільки дедалі більше зеленіла, постійно стогнала й голосила. Її кругле обличчя зблідло і зів'яло, як залежане осіннє яблучко, стало кислим та похмурим. Вона постійно скаржилася на їжу, яку майже зовсім перестала їсти, на умови, які, за її словами, були жахливими. Я постійно перебувала біля неї, але нічим не могла допомогти, і це пригнічувало. Тітка скаржилася, що всі надто байдужі до її стану, що ніхто не проявляє співчуття та турботи, та що, можливо, вона скоро помре, а всім начхати. Нескінченні скарги і скиглення незабаром втомили не тільки мене, а й усю команду, хоча ми й намагалася не подавати виду. А потім тітка і зовсім демонстративно образилася, та закрилася у себе в спальні. Правда вистачило її ненадовго, все ж наявність глядачів явно полегшувала її страждання.

Третього дня графиня почула від капітана, який саме курив трубку на палубі, що в Еланії, на відміну від квітучої Мірадейї, вкрай посушливий та спекотний клімат. Особливо зараз, улітку, коли вітер приносить пісок із пустелі Тобі, і він забиває і ніс, і рот, а сонце таке пекуче, що влітку вигорає ледь не вся зелень. У родички сталася істерика. Заспокоїлася вона тільки коли Марко сказав, що скоро ми будемо пропливати портове містечко Дорміс, де докупимо свіжого хліба, риби та м’яса. Фелісія тут же заголосила, що їй конче треба зійти на берег. У Дормісі ми з тіткою близько години гуляли містом, пили каву з вершками та свіжими булочками в затишній маленькій кав'ярні. Графиня навіть порожевіла і прийшла до тями, але, коли ми повернулися до корабля, вона розридалася і сказала, що назад не повернеться. Хоч ріжте її. Я намагалася вмовити графиню, але врешті-решт мені стало шкода змучену жінку, і я погодилася виділити їй слугу та бойового мага, які супроводять її назад в Амідею.

Як на таке самоуправство відреагує брат, я намагалася не думати, але й дивитися на страждання бідної жінки теж не бачила сенсу. Деміан, почувши наші змінені плани, вкрай здивувався, але не сперечався. І тільки коли ми відпливали, залишивши тітку на березі, а я махала їй рукою на прощання, граф сказав:

- З такими родичами й ворогів не треба...

Я з докором покосилася на нього:

- Не треба так говорити, вона дійсно погано переносила плавання.

Він гостро подивився на мене:

- І тому кинула вас? Відправила в чужу країну одну?

- Ну, не зовсім одну, зі мною ще... - я задумалася, але ніхто не спадав на думку, - а! Клер!

- Служниця? - він іронічно подивився на мене.