Глава 9.1. Відплиття

І ось настав день відплиття. Тітка Фелісія приїхала до нас напередодні ввечері. А вранці, одразу після сніданку, ми сіли в навантажені дорожніми скринями карети і вирушили на столичну гавань.

У міру наближення до пристані, моє серце прискорило свій біг, воно стукало сильно та приголомшливо, і мені навіть здавалося, що оточуючі можуть його чути. Я злилася, хвилювалася та кусала губи. Це наша перша зустріч із графом ла Амбросіо після нічного побачення, і я досі не знала, що скажу йому. Усі думки зграєю переляканих чайок вилетіли з голови та гайнули десь за обрій.

Я побачила Деміана біля величезного чотирищоглового корабля, на якому золотом у променях м'якого ранкового сонця сяяв напис: "Королева Беатріс". Посол розвернув плечі та схрестив руки на грудях, твердо стоячи на ногах, немов приріс до землі. Пориви вітру тріпали його сорочку і волосся, закидаючи короткі пасма на обличчя. Холодний, колючий погляд графа був спрямований прямо на мене і пронизував випущеною стрілою. Ніколи раніше я не бачила Деміана таким серйозним, звична легка веселість його зникла, наче й не було.

І він дивився так, немов це я перед ним винна, а не він переді мною!

Не підозра, а радше тінь її нависла наче темна хмара. Може я щось не правильно зрозуміла? Ні, я навіть заперечливо хитнула головою, відганяючи цю думку. Райан чітко сказав - батько Лілі говорив про заручини, а він би такими відомостями не розкидався.

Біля посла стояв чоловік років сорока на вигляд, трохи нижчий за Деміана, але більш кремезний. Смаглявий і обвітрений, що відразу видавало в ньому еланця та досвідченого моряка. Обличчя його було одночасно мужнім, добрим і веселим, що мимоволі викликало прихильність. Він енергійно привітав нас і граф представив його як Марко Нері, капітана корабля "Королева Беатріс".

Чоловіки та тітка почали обговорювати погоду і що вітер сьогодні попутний, а це на удачу. Я ж досить скоро перестала вникати в розмову, оскільки хвилі, що бігли до берега і розбивалися піною об пристань, привернули мою увагу. Я розсіяно дивилася на них, а вони, як живі, шепотіли мені: "Прош-ш-ш-чавай, Бель! Прош-ш-ш-ш-чавай!". Я глибоко вдихнула солонувате свіже морське повітря, намагаючись заспокоїтися. Близькість Деміана та скоре відплиття тривожили мене. На мою душу накотилася гірка туга, я почувалася самотньою й покинутою, немов залишилася зовсім одна у цілому світі.

Пробудилася я від цього стану тільки коли Райан обійняв мене і нагадав, що за тиждень прилетить до Вілансії, столиці Еланії, і сказав щоб я не скучала, бо зовсім скоро ми побачимося. Я кивнула й прийняла протягнуту мені руку Деміана, від чого моя власна зрадницьки здригнулася. Він допоміг мені піднялася трапом на палубу, й одразу ж забрав свою долоню, не затримавши на жодну зайву мить і навіть не глянувши на мене. Я ступила на палубу, що злегка хиталася, та завмерла, звикаючи до нових відчуттів. Тітка попрямувала до каюти, щоб проконтролювати розміщення наших речей, а ми з послом пішли на корму і зупинилися навпроти проводжаючих. Я підійшла до борту та стиснула поручні долонями, приховуючи знервоване тремтіння в пальцях.

Пролунав гучний свисток, корабель відчалив від пристані, і я помахала на прощання Райану та слугам.

День був погожий: ясний, теплий, на небі розкидані білі пухнасті хмаринки, повітря прозоре, а з моря дув свіжий бриз. Хвилі білими баранчиками обіймали корабель. Я задумливо дивилася як міські будиночки з теракотовими дахами змінюються зеленими бухтами, як люди і будівлі на березі віддаляються, перетворюючись на точки, а потім й зовсім зникають.

Шлях ми тримали на південь, тому з правого борту було видно берег, що давало змогу милуватися ним під час подорожі.

Ми обоє мовчали, але незрима напруга між нами зростала, і необхідність поговорити та все прояснити стала просто нестерпною.

Не обертаючись до посла та навіть не глянувши на нього, я запитала:

- Я так розумію, вас можна привітати?

- З чим? - поцікавився він.

Я закотила очі до неба:

- Із заручинами з Лілі.

Деміан фиркнув:

- Немає з чим вітати, не було ніяких заручин.

- Невже вам відмовили? - не зрозуміла я.

Граф ла Амбросіо повернувся до мене, змусивши тим самим теж подивитися на нього, і сухо повідомив:

- Ніхто мені не відмовляв, крім вас, звісно, - він виразно і з докором подивився на мене. - Але дякую, що зволили написати. Так от, жодної відмови не було, як власне і пропозиції.

Я сторопіла. Якби він висипав мені на голову колотий лід, я була б здивована менше.

- Але батько Лілі... - я запнулася, але потім задерла підборіддя, щоб здаватись впевненішою, - Він розповів Райану про ваші заручини!

- Це не більше ніж непорозуміння, - злегка поморщившись, з досадою відповів Деміан. - Я всього лише танцював із нею два танці поспіль.

Його просто неправильно зрозуміли? Ця новина здивувала та стривожила мене, і не розуміючи, що з нею робити, я почала злитися.

- Усього лише?! - вигукнула я. - Ви фактично дали зрозуміти усьому вищому світу Мірадейї, що вважаєте дівчину своєю нареченою, а потім назвали це непорозумінням? Якби Лілі не була такою красунею і завидною нареченою, це поклало б край її надіям вийти заміж! Я не кажу - вдало, просто вийти!