8.2. Продовження

Що Деміан говорив мені вчора? Щоб я розірвала заручини. Але нічого не обіцяв натомість!

Він не освідчувався мені в кохані, не звав заміж, просто сказав, що сам усе влаштує. Що, демони б його побрали, він влаштує?!

У які ігри грає посол Еланії? Які цілі переслідує?

Йому з якоїсь причини не вигідно, щоб саме я стала дружиною принца Леонарда? У нього є інша кандидатка на цю роль? Якщо я відмовлюся, принцу одразу підсунуть когось більш підходящого?

Чи тут щось інше, невідоме мені?

Гірке розчарування розлилося полином у моїй душі. Я відчула себе обдуреною дурепою. А ще безвідповідальною юною дівицею, у якої вітер у голові гуляє, і яка не думає, що від одного її бездумного рішення може залежати доля цілого королівства.

Я внутрішньо похолоділа від усвідомлення правди, своєї власної відірваності від реальності та сліпоти. Як можна було так обманутися?

А Марі попереджала...

Мало мені було Крістіни, щоб відкрити очі, тепер ще й Лілі? Чим я думала, довірившись ловеласу?

Мовчки слухаючи брата і не розуміючи жодного слова з того, що він говорить, я згідно кивала у відповідь. Думки роїлися в моїй голові немов бджоли в вулику. Я відпила чай, обпеклася ним і закашлялася, й це дещо привело до тями.

Потім повернулася до своєї кімнати і знесилено впала на ліжко.

Моє дитинство закінчилося.

Я маю перетворитися з легковажної дитини на людину обов'язку.

Я дочка герцогів Данайських, які поклали голови за свободу Мірадейї, і не можу дозволити собі безвідповідальних і легковажних вчинків! Шлюб для дівчини мого становища - це не веління серця, а свідомий вибір, і, якщо в цьому шлюбі з'явиться кохання - я буду вдячна богам, а якщо ні - так тому і бути.

Таким чином, внутрішньо заліпивши собі дзвінкого ляпаса, щоб схаменутися, а потім заохотившись прикладом батьків, я повернула собі крихти самоповаги і стійкості перед викликами долі. Після чого сіла за секретер, взяла чистий аркуш паперу, перо та чорнила, і не без іронії написала акуратним каліграфічним почерком:

Деміане, 

змушена відхилити вашу пропозицію.

Але дякую за надану честь.

Бель

І пам'ятаючи, що найважчі справи потрібно робити без зволікань, відправила листа з лакеєм голові посольської місії Еланії.

Цього ж дня ввечері прийшла його відповідь, і там було всього три слова, виведені твердою рукою:

Ваше право.

Деміан

Так я відмовилася від свого сьомого неба.

Наступний тиждень пройшов у метушливій підготовці до від'їзду разом із тіткою Фелісією, графинею де Бенсоро. Вона постійно тріщала як надокучлива сорока, намагаючись втягнути мене в чергове обговорення мого та її гардеробу, мого весілля, наших планів та всього такого іншого. Але правду кажучи, якби не вона, я б нічого не встигла, а зробити треба було багато: зібрати гардероб, прикраси та інші речі, докупити знамениту мірадейську золоту та срібну парчу, розкішний атлас і оксамит, найтонше мереживо й перлини, адже майбутня принцеса має сяяти яскравіше за сонечко. Крім того, слід було пошити вінчальну сукню, на яку мені було геть начхати, а її вибір наскільки втомив, що врешті-решт я зупинилася на варіанті, який порадила модистка.

А ці візити! Нескінченні, виснажливі. Наш будинок перетворився на прохідний двір, ніколи раніше я не усвідомлювала, скільки в нас родичів та друзів. І всі вони вважали своїм обов'язком привітати мене із заручинами та скорим весіллям й попрощатися.

Також слід було організувати дівич-вечір для подруг, ця нова мила традиція припала до смаку мірадейському товариству і дівчата вмовили мене влаштувати і їм таке свято.

Усе це неабияк відволікало від почуттів та емоцій, що наче гейзер вирували всередині: спустошеність і розчарованість змінювалися дратівливістю та спалахами люті, коли намагаючись відволіктися на малювання я починала різати ні в чому не винні полотна ножем, бо бачила на них лише одне обличчя, що не давало мені спокою ані вдень, ані вночі.

Але незабаром дивна слабкість й байдужість навалилися на мене, і я мляво та апатично робила те, що було потрібно, не виявляючи ні краплі інтересу до того, що відбувається. Виникло відчуття, що мені на плечі звалили непомірний вантаж і його треба тягнути.

Ну не хочу я заміж за цього принца! Та що за принц такий? Ні щоб приїхати, закрутити мені голову і відвезти та хоч за тридев'ять земель на білому коні! Я б тоді з радістю. Бурхлива уява одразу ж намалювала мені в яскравих фарбах коня, але чомусь чорного, і на ньому гордо сидів Деміан. Я розлютилася і жбурнула подалі збірку романтичних ельфійських сонетів, яку якраз складала в скриню. Книжка вдарилася об стіну і впала на підлогу, розкрившись посередині акуратними стовпчиками віршів, повитими по облямівці конюшиною та рожевими квіточками.