Глава 8.1. Як розбиваються мрії

Вранці наступного дня я блаженно потягнулася на ліжку та щасливо посміхнулася. На мить подумалося, що вчорашнє всього лише наснилося мені. Те, що сталося, було прекрасним і чарівним, несподіваним та неймовірним, і не могло бути правдою.

Але солодкий післясмак поцілунків, від яких паморочилося в голові, все ще був зі мною, та відчувався, як дотик крил метелика, а не так спекотно й гостро, як учора. І руки Деміана на моїй талії, його очі, губи, дихання... Ці відчуття наповнювали мене, і серце забилося частіше від одних лише спогадів.

І немов похмура хмара, що затьмарила яскраве літнє сонце, до мого схвильовано-піднесеного настрою додався страх, адже я маю зробити щось геть неймовірне - розірвати заручини з принцом Леонардом, повернути нечувано дорогий подарунок і постати перед гнівними очима короля Бернарда.

Я намагалася не думати про наслідки свого вчинку, бо від однієї думки про це мене охоплювало моторошне хвилювання та ставало так лячно, що навіть дихати було важко, але інакше вчинити я не могла. Уся моя душа противилась договірному шлюбу з невідомим принцом. А закоханість дарувала необхідні сміливість та рішучість, бо хіба справжнє кохання не варте жертв? Точно варте. У всякому разі, у всіх прочитаних мною книжках так було, там узагалі кохання без жертв не бувало. А свої мізерні життєві знання я черпала саме з цього вкрай авторитетного джерела.

Тож, я поспішила вниз, щоб встигнути поговорити з Райаном до його відходу. І поки сама не передумала! Бо мене вже почало трусити від страху.

Але, схоже, доля була на моєму боці бо я застала брата, коли він мирно снідав у їдальні. Служниця одразу ж подала мені столові прибори. Я присіла, взяла з її рук чашку з ароматним чаєм, та зрозуміла, що від хвилювання не зможу зробити й ковтка, тому відставила чашку в сторону і одразу почала важку розмову, хоча й вкрай невпевнено:

- Райане, скажи, я ж можу розірвати заручини з принцом Леонардом?

Брат тут же відклав в сторону свіжу пшеничну булочку та ніж із вершковим маслом, яким саме її намазував, і уважно подивився на мене, піднявши брови. Після чого заговорив як із маленькою примхливою дитиною:

- Бель, я розумію, як тобі не хочеться залишати Мірадейю і всіх, до кого ти прив'язана. Але, правду кажучи, тут є ще один важливий момент, про який ти маєш знати, - він зітхнув і зізнався, - Схоже, Феріден готується до війни з нами...

Я злякано подивилася на брата та завмерла. Моє горло стиснув спазм і повітря, здавалося, застрягло в легенях.

Після минулої війни з Феріденом минуло багато років, але пам'ять про неї була жива наче все сталося зовсім недавно. Смерть рідних і близьких, горе, страх і відчай. Мене накрила знайома хвиля паніки, руки затремтіли, а земля під ногами провалилася, як тоді, сім років тому, коли батьків не стало і здавалося, увесь світ звалився у безодню.

Я намагалася забути про це, заштовхати моторошні спогади, що холодили душу, у найдальші куточки пам'яті, але Райан однією лише фразою нагадав усе, від чого я так довго тікала.

Брат зчепив перед собою руки в замок, поставивши лікті на стіл, та продовжив:

- Це правда. Бернарду зараз важливо зміцнити зв'язки з Еланією, нашим єдиним можливим союзником. Тому він так зацікавлений у вашому шлюбі з принцом Леонардом.

Мене охопив страх і холод, я відчула, як покриваюся зсередини морозною кіркою. Немає нічого гіршого за війну, вона - жадібне, все пожираюче, вічно голодне чудовисько, якому завжди мало - мало страждань, мало смертей, мало розпачу, а що їх більше, то більше зростають її апетити, і вона стає сильнішою, могутнішою, невблаганною і все ненаситнішою.

Страх війни - панічний, такий, що холодить кров і викликає видіння жахів перед очима, стиснув мої плечі у своїх нестерпно гнітючих кайданах.

Я судорожно вдихнула ротом повітря, намагаючись заспокоїтися.

Райан потягнув руку через стіл і накрив долонею мою долоню:

- Не думай про це. З тобою нічого поганого не станеться, особливо коли станеш принцесою Еланії.

- А з тобою? - запитала я тремтячим голосом і сльози виступили на моїх очах.

- Зі мною теж усе буде добре, - запевнив брат із теплою усмішкою, але очі його залишалися стривоженими. - Я не хотів, щоб ти хвилювалася, тому не говорив про це. І ми зробимо все можливе, щоб запобігти війні. Уже робимо...

Його слова мали б мене заспокоїти, але замість цього сльози градом покотилися з очей.

Райан швидко обійшов стіл і обійняв мене, заспокоюючи:

- Бель, благаю, не плач.

Але замість цього я розридалася, обійнявши брата, а мої плечі затряслися від гірких схлипів.

- І потім, навіщо тобі плакати? – брат гладив мене по волоссю, і продовжував тихим, заспокійливим голосом, - Ось і Лілі виходить заміж й теж переїде в Еланію.

Ця новина приголомшила мене не менше. Лілі виходить заміж, а я нічого не знаю? І їде в Еланію? Здивувавшись, я відхилилася і подивилася на Райана, але сльози застилали мені очі і погляд каламутився.

- За кого виходить Лілі? – прохрипіла я сівшим від сліз голосом.

- За Деміана, графа ла Амбросіо, - просто відповів брат.