7.3. Продовження

І знову дзвінка тиша. Сподіваюся, брат не спопелив там усіх поглядом?

Я ніби побачила перед собою приголомшене обличчя Райана і відчула як його зачепив вчинок друзів. Упевнена, брат сприйняв його як зраду.

- Зрозумій, Александер - мій дядько, я не зміг відмовити коли він попросив бути його секундантом, - Ніколя зам'явся. - І все сталося не зовсім так, як розповів Антуан. Вони билися на шпагах, я стежив за чесністю та безпекою дуелі. Деміан вибив шпагу з рук Александра і на цьому поєдинок закінчився. Посол обернувся та зібрався йти. Герцог, думаю, збожеволівши від гніву, інакше я просто не можу пояснити його вчинок, підвівся, схопив шпагу і замахнувся в спину Деміана. Я крикнув, граф ла Амбросіо обернувся, але Александер проткнув йому руку, і поки я добіг щоб припинити це, герцог встиг ще й вивернути її. Я навіть почув хрускіт. Він сильно пошкодив послу сухожилля, і справді зламав кістку.

Мені стало зле, я відклеїлася від стіни й цілковито розгублена повернулася на кухню. Мовчки поставила склянку на стіл, тяжко зітхнула і сказала Марі:

- Накажи подати закуски та вино у велику альтанку, ми вечерятимемо там, - і поволочилась назад, намагаючись приховати свій зіпсований та пригнічений настрій.

Коли я увійшла до вітальні, Луї ображено зауважив друзям:

- Ну добре Райана, але мене чому не покликали?

Антуан поморщив ніс і зневажливо кинув:

- Тебе там тільки не вистачало…

З моїм приходом розмова про дуель швидко скінчилась і ми перемістилися в альтанку. За вечерею я більше мовчала, рідко вставляла репліки у бесіду чоловіків, і коли Райан звернув увагу, що я сьогодні незвично тиха, я відповіла, що у мене розболілася голова, і вибачившись перед компанією, пішла.

Я сумно побрела доріжкою до будинку. Підійшовши до вхідних дверей, я почула шерех колес та копит по гравію і помітила легке чорне ландо, що саме зупинилося біля воріт, й до якого уже поспішив наш конюх. Я теж попрямувала подивитися, хто ж там приїхав. До ландо ми з Клодом підійшли разом.

Моє серце пропустило удар, коли я побачила Деміана. А потім забилося швидко-швидко та радісно. Немов на небосхил зійшла не Селена, а Геліос і залив світ своїм неможливо яскравим денним сяйвом.

Але навіть у примарному місячному світлі я помітила, як сильно зблід граф ла Амбросіо. Я глянула на його праву руку й помітила, що він намагається не користуватися нею, і вона, немов батіг, звисає вздовж тіла. Посол спустився з ландо і підійшов до мене. Клод тим часом узяв коней під вуздечки та повів у бік стайні.

- Радий, що зустрів вас одну, - вимовив граф низьким і наче сівшим голосом.

Від цих слів моє серце завмерло, і я схвильовано подивилася в обличчя Деміана. Селена саме вийшла з-за хмар і відобразилася в його очах.

Боги, та що з ними, з цими темними як ця ніч очима? Чому я в них тону?

Світ завмер, як і моє серце. Поруч з Деміаном навіть дихалося якось по-іншому, набагато глибше, наче з кожним вдихом повітря наповнює мене по вінця, а скоро ноги відірвуться від землі, і я злечу...

Й відчувається все гостріше, набагато яскравіше, кожна мить наче завмирає, даючи намилуватися, надихатися собою.

Скільки ми так стояли мовчки, дивлячись одне на одного? Я не знаю.

Він першим відвів очі, засунув ліву здорову руку в кишеню штанів, щось витягнув звідти і простягнув мені на долоні:

- Ваші шпильки, - і дві штучки з кришталевими голівками весело заблищали у місячному сяйві.

Ох, так... Це коли ми...

Я зніяковіла, почервоніла, і сподівалася, що темрява це приховає. Забрала їх, торкнувшись його руки довше, ніж слід було, затиснула у кулачку та тихо пробурмотіла, опустивши очі:

- Дякую.

Посол задеркувато та весело посміхнувся:

- Спочатку хотів залишити собі як трофей, але потім подумав - може, вони дорогі вам як пам'ять?

Я скинула на нього обурений погляд. Слова Деміана зачепили мене, тим самим привівши до тями, і я уїдливо зауважила:

- Ви дуже добрі й завбачливі, ваша світлосте.

- Завжди радий допомогти юній мадемуазель, - глузливо відповів граф, чомусь намагаючись мене зачепити, при цьому уважно вдивляючись в моє обличчя ніби хотів побачити там... Ну от що він хоче там побачити?

Боги, він просто неможливий! Навіть після того як чоловік коханки зламав йому руку, Деміан так само самовпевнений та нахабний.

Я розізлилась та з награним співчуттям поцікавилася:

- До речі, а як ваша рука? Уже не болить?

- Звідки вам відомо?.. - він одразу весь напружився, і напускне самовладання злетіло з нього як осіннє листя під поривом вітру.

- О, це вже відомо не тільки мені, а й, гадаю, усьому вищому світу Мірадейї!

Посол зі злістю стиснув зуби, і я поспішила відвести його гнів від себе:

- Сподіваюся, ви розумієте, що це не я розбовкала? Адже я під закляттям і навіть якби хотіла...

Він різко перебив мене: