Глава 7.1. Сон літньої ночі

Наступного дня ми зустрілися з братом за сніданком, що буває рідко, бо зазвичай Райан їхав на службу ще до того, як я прокидалася. Я побажала йому доброго ранку та сіла за стіл. Брат відклав у сторону газету, яку до того уважно читав, і запитав:

- Бель, як дивишся на те, щоб завтра організувати вечерю для моїх друзів?

- Для вашої фантастичної четвірки? - уточнила я.

Брат посміхнувся та кивнув. Його завжди веселило це прізвисько. Я вигадала його ще під час їхнього навчання в магічній академії. Райан, Ніколя, Луї та Антуан, ця компанія тоді була нерозлучна.

Ох, як же не хочеться знову бачити Антуана! Я так і не розповіла Райану про те, що сталося між нами. Це вище мене. Краще вже пройтися босими ногами по палаючому вугіллю. Або по битому склу. Адже шкіра заживе, а сором та приниження залишаться зі мною назавжди. Я просто хотіла про все забути і не мати нічого спільного з віконтом де Вален. Крім того, я впевнена, що Антуан про свій недостойний вчинок поширюватися не буде, а Деміан не справляє враження пустодмелі, і раз сказав, що вирішив усі питання з віконтом, маю надію, що так воно і є.

Хм, а секрети між мною та послом Еланії все множаться та множаться...

- Хочеш відсвяткувати своє підвищення? - запитала я.

Менше місяця тому брата підвищили до посади заступника начальника Служби безпеки Мірадейї, і відтоді він став ще більш зайнятий. І наскільки мені відомо, досі не відзначив цю подію з друзями.

- Підвищення? - задумливо перепитав Райан. - Точно! Чудова ідея! Ось і привід!

- Привід для чого?

- Я хочу запросити на вечерю графа ла Амбросіо й обговорити з ним кілька питань щодо державної безпеки, - коли розмова стосувалася його роботи, брат завжди висловлювався дуже розпливчато, - Деміан не йде на поступки і не дає жодних обіцянок. Але гадаю, зустріч у тісному дружньому колі та приємній, невимушеній обстановці, піде на користь нашому знайомству та вирішенню цих питань.

Я кивнула, погоджуючись що це звісно може допомогти, але чомусь розхвилювалася і почала нервово комкати та зминати ні в чому не винну столову серветку на своїх колінах.

- Попроси тітку Фелісію допомогти тобі з підготовкою, - запропонував Райан.

Але я тільки відмахнулася:

- Сама впораюся. Організувати вечерю на шість осіб простіше простого.

Ми визначилися з часом прийому і вирішили запросити також Мірабеллу, сестру Луї. Так я відіграю роль привітної господині, а потім ми з подругою залишимо чоловіків та побазікаємо про своє дівоче. Коли загальні деталі було проговорено, брат піднявся, щоб їхати на службу.

- Райане, давай не будемо запрошувати Антуана? - квапливо запропонувала я.

- Чому? - здивувався він.

- Ем... Він мені не подобається... - зам'ялася я.

- Мене він теж часом дратує, але це не причина псувати стосунки, - недбало кинув брат, виходячи з їдальні.

Я провела його до виходу але так і не знайшла приводу, щоб не запросити віконта. Потім повернулася у свої покої, сіла за секретер і, тяжко зітхнувши, почала писати запрошення друзям Райана та графу ла Амбросіо. Поламавши голову над формулюваннями, зупинилася на нейтральному запрошенні та відправила листи з лакеєм по гостях.

Потім узгодила меню з Марі, вибрала сукню на завтрашню вечерю і на цьому моя участь у підготовці закінчилася.

Несподівано я зловила себе на думці, що з нетерпінням чекаю на завтрашній вечір. Хотілося побачити Деміана, мені подобалося спілкуватися з ним і навіть сперечатися та гризтися. Як я встигла зрозуміти, у нього весела та пряма вдача, і хоча він занадто самовпевнений, це йому личить.

Друзів Райана я давно розкусила як горішки, і вони не становили для мене особливого інтересу: Ніколя - правильний, трохи нудний, та передбачуваний як дідусевий підлоговий годинник, Луї - кумедний, поверхневий й балакучий, і Антуан - найгірше із зол, але, сподіваюся, ця проблема уже вирішена.

Після обіду надійшла відповідь від Мірабелли, вона написала, що нездужає, і вибачалася, що не зможе порадувати нас своїм товариством. Хоча всі чудово знали ім'я її тривалої хвороби. Чи то вона все ще оплакувала своє невдале кохання, чи то батьки не випускають її з дому, караючи як дитину, що сильно нашкодила.

Наступний день був першим днем літа, він радував ласкавим теплом та яскравою зеленню листя та трави. Зовсім скоро вона почне по троху вигоряти на сонці і стане уже не такою смарагдовою і соковитою як весняна.

Першим на вечерю приїхав Ніколя, спадкоємець герцога Кантанського і близький друг брата. А незабаром прибули Луї та Антуан. Маркіз де Можез увірвався в будинок, фонтануючи жартами і компліментами. Він був чарівним і абсолютно безцеремонним молодим чоловіком, але йому це прощалося. Луї взагалі багато чого прощалося, оскільки на нього неможливо було сердитися чи ображатися.

- Бель, ти стала такою красунею! - захоплено сказав він, і мені навіть захотілося підбігти до дзеркала та подивитися, коли я встигла так погарнішати, - Ти стаєш все кращою й гарнішою, і якби я не був уже заручений з прекрасною Авророю, я б закохався по вуха! Просто неможливо пройти повз твої чари! Тільки цілковито холодне серце як у нашого Ніколя може залишитися байдужим...