5.3. Продовження

Треба було бачити його обличчя у цей момент! Я так розвеселилася, що забула про Деміана й Лілі, а куточки моїх губ усе норовили поповзти вгору аж до самих вух.

- Бель, повірте, я б із задоволенням, - довірливо прошепотів він, заломуючи акуратно вищипані брівки будиночком, і в цю мить виглядав так переконливо, що я йому повірила, - але ж ви не хочете мене прилюдно принизити?

А казав - на все готовий! От вір після цього чоловікам...

- Чому ж? Ви ж ризикували моєю репутацією, цілуючи в коридорі! Та хто завгодно міг нас побачити! - прошипіла я, починаючи закипати.

Як згадаю, до чого це призвело - просто зло бере!

- Повірте, я дуже каюся у своєму вчинку, але давайте поговоримо не тут, мені б не хотілося, щоб хтось чув нашу розмову, - прошепотів він мені на вухо.

Я вже хотіла висловити все, що думаю про нього, і що більше спілкуватися не маю наміру, але тут почула, як тиха розмова Лілі й Деміана змінилася її чарівним та милозвучним, як дзвіночок, сміхом. Я всією душею люблю Лілі, але зараз мені захотілося відтягнути її за волосся подалі від посла. І я навіть мстиво уявила, як вона верещатиме...

У цю мить я готова була йти куди завгодно, аби тільки не спостерігати ту милу парочку, та хоч у парк з Антуаном, щоб остудити свою дурну голову!

- Добре, але ненадовго. І обіцяйте, що не будете розпускати руки!

Чоловік охоче кивнув.

- І губи! - додала я, щоб між нами точно не залишилося непорозумінь.

Віконт хмикнув, після чого пообіцяв поводитися чемно.

Ми пройшлися довгим коридором, прикрашеним статуями, порцеляновими вазами з квітами та портретами предків королівської родини, і вийшли назовні. Поки ми перебувала в палаці, опустилися сутінки. Небо на заході стало бузковим і швидко темніло.

У вечірньому парку запалили магічні світильники, алеї були напрочуд тихими, тільки легкий бриз приносив солоний морський запах, шарудів травою та листям квітучої жимолості. Здавалося, з усіх гостей тільки ми вирішили прогулятися о такій годині і це збентежило мене.

Інтимне мовчання Антуана викликало досаду. Тому розмову почала я:

- Ви хотіли поговорити?

Зупинившись і взявши мене за руки, Антуан млосно промовив:

- Бель, думаю, ви здогадуєтеся, що я обожнюю вас? - і ніжно погладив мої долоні.

Я різко висмикнула руки. Не такого початку розмови я очікувала...

- Про що ви?

Він палко промовив:

- Ви ж розумієте, що той зірваний поцілунок був вираженням моїх трепетних і глибоких почуттів до вас!

Зірваний поцілунок? Віконт, схоже, жартує! Поцілунком він називає те непорозуміння, від якого я шарахнулася вбік, а він мазнув губами по моїй щоці?

Я мимоволі скривилися у відповідь на ці слова, і відвернулася, щоб не образити Антуана гримасою гидливості на обличчі. Але швидко взяла себе в руки та, обернувшись до нього, сухо вимовила:

- Я буду вам безмежно вдячна, якщо надалі ви проявлятимете свої почуття в делікатнішій манері, а не цілуватимете у всіх на очах!

Як згадаю, що нас мало не застали за цим заняттям, мені стає зле.

- О, вибачте! Це був неприборканий порив мого гарячого серця!

То он як зараз називають порожні гаманці!

Якби це сказав хтось інший, я, можливо, викрила б його, але мені стало шкода палкого закоханого, навіть якщо цю роль він майстерно відігравав. Тому я манірно вимовила тоном суворої вчительки:

- Буду рада, якщо ви все ж будете приборкувати свої пориви, як і личить шляхетному дворянину.

Але Антуан знову взявся за своє:

- Хіба любов можна приборкати? - патетично вигукнув він, піднявши руки й очі до стрімко темніючого неба.

Мене почав дратувати цей спектакль.

- Я думаю, як порядна людина ви просто зобов'язані висловлювати її словами і гідними вчинками, а не компрометуючи дівчину в очах королівського двору.

- Так я можу сподіватися? - з надією запитав віконт.

Я не втрималася і закотила очі:

- Сподіватися на що?

- На ваше кохання! - пристрастно промовив він.

Я мало не вигукнула: "Боги, звичайно ж ні! Ні, ні, і ще раз - ні!". Але замість цього примирливо сказала:

- Антуане, ви чудовий молодий чоловік, але гадаю, вам слід звернути увагу на інших дівчат...

Очі чудового молодого чоловіка здивовано розкрилися ще ширше, бо він явно не очікував, що його пристрасна тирада залишить мене байдужою, і не сумніваюся, що перед внутрішнім поглядом віконта пропливло моє придане, ніжно помахавши ручкою на прощання.

Але Антуан так просто не здавався:

- Але я відчуваю між нами духовний зв'язок!

- Який зв'язок? - не зрозуміла я.

- Душевний, глибокий... - терпляче пояснив він як нерозумній дитині.