5.2. Продовження

Очі графа ла Амбросіо весело блищали, а усмішка не сходила з тонких губ. І я зрозуміла, що проґавила у своєму портреті: саме цей блиск очей і напругу в куточках рота, наче він стримує себе або іронічно-весело ставитися до того, що відбувається довкола. Ось саме ця родзинка надавала зовнішності Деміана ту невловиму хуліганську привабливость, що так вабила до нього, а його очі висловлювали значно більше того, що він говорив, немов був якийсь подвійний сенс у його словах та поглядах. Я розглядала лице посла так, ніби торкалась його кінчиками пальців, дюйм за дюймом, відзначаючи особливості обличчя, напругу м'язів та лінію губ.

Я не сумнівалася, що Деміан і Лілі насолоджувалися компанією одне одного, про це говорили веселі посмішки чоловіка, та кокетливі, чарівні, дівчини. Я помітила добре відому мені зацікавленість у її погляді. Лілі вміла зачарувати будь-якого чоловіка, якого забажала, вона немов затягувала їх в теплі води своєї лагуни, в яких було так приємно та затишно, що хотілося залишитися там навічно. Але щойно чоловік був підкорений - дівчина втрачала до нього інтерес і знаходила нову жертву. Точніше та знаходилася сама і в повному захоплені, добровільно, кидала своє серце до її ніг.

Не можна сказати, що сам процес підкорення так її хвилював, зовсім ні. Радше Лілі шукала гідного чоловіка, який зможе противитися її чарам, та якому вона захоче підкоритися сама. І хоча красуня насолоджувалася відчуттям своєї безроздільної влади та привабливості, але скаржилася, що втомилася від обожнювання і передбачуваності кавалерів. Їй хотілося справжніх пристрастей та почуттів як у романах чи баладах, але більшість молодих людей викликали у неї тільки нудьгу.

У Деміана нема жодного шансу залишитись байдужим, я знаю Лілі... І це змусило моє дурне серце болісно стиснутися.

Посол, відчувши мій погляд, озирнувся та дружелюбно кивнув ніби старій знайомій. Подруга теж повернула гарненьку голівку і привітно посміхнулася, після чого повернула свою безроздільну увагу графу.

Потім витонченим жестом взяла келих вина зі столика. Ох, Лілі, прошу, не треба...

Але подруга все ж таки зробила це - пригубила вино та повільно облизала рожеві губки, ніби злизуючи крапельки вина. І зрозуміло, куди Деміан дивиться... Лілі вийшла на полювання, а цей трюк завжди працював безвідмовно. Я бачила цей прийом раніше і ми завжди так весело сміялися, обговорюючи реакції її кавалерів. Але сьогодні все раптом змінилося і я розізлилася.

О, а тепер ще й грайливо накручує локон на палець, дивлячись послу прямо в очі! Ну навіщо вона так зі мною, а? Я ледь не застогнала від відчаю.

Далі спостерігати як спокушають Деміана, було вище моїх сил, і я переключилася на Антуана, що зі сповненим демонстративного каяття обличчям як у нашкодившого пса, саме підійшов до мене. Я вже й забула про той безглуздий поцілунок, але зараз почувалася маленьким розлюченим дракончиком, який дуже хоче випустити погано стримуване полум'я.

Цей блискучий франт надто самовпевнений. Час підрізати йому крила та збити корону…

Очі віконта дивились на мене холодно, що контрастувало з його улесливою посмішкою. Вони взагалі завжди дивились чіпко й уважно, навіть коли він перебував у полоні своїх гарячих почуттів та емоцій. Антуан намагався привернути увагу до себе будь-якими засобами, ось і сьогодні вирядився у білосніжну сорочку з найтоншого, оздобленого мереживом батисту, та бордовий оксамитовий камзол, розшитий золотом на одворотах рукавів і комірці. Витончений, багато прикрашений одяг підкреслював його гнучкий стан, натренований заняттями балетом. Виглядав віконт яскраво, але як на мене надмірно строкато. Він ніколи мені не подобався: занадто емоційний, запальний, імпульсивний. Крім того, я не могла зрозуміти, який він насправді. Здавалося, Антуан і сам не знав. Або не визначився. У нього була незліченна кількість масок і він міняв їх як професійний актор: сьогодні він відданий друг, завтра - демон-спокусник, а післязавтра - сумний, ніким не зрозумілий бунтівний дух.

Віконт намагався переконати мене, що закоханий по вуха в мою скромну особу. У чому я небезпідставно сумнівалася, оскільки незадовго до початку його несамовитої та всепоглинаючої пристрасті, як донесла мені вірна подруга Жизель, він програвся в карти на дві тисячі золотих. Батько Антуана розлютився й урізав спадкоємцеві утримання. А моє придане дозволило б жити безбідно довгі роки. Ну або й далі грати в карти такими ж темпами ще декілька місяців. 

Крім того, він уже декілька років зустрічається зі своєю постійною утриманкою Вів'єн. Про це мені теж розповіла проноза Жизель. Звісно, юним дівчатам не пристойно спілкуватися на такі теми, але ніхто ж не знає... Зіставивши ці факти і те, що знаю Антуана давно, я зробила очевидні висновки. 

Отже, кілька місяців тому він почав виявляти до мене багато уваги, мило залицявся і обсипав витонченими компліментами на всіляких вечорах та балах. Але його наполегливість була схожа на занудство. Не побачивши бажаного відгуку, Антуан вирішив, що час діяти сміливіше, бо дівчата, як відомо, люблять зухвалих та сміливих. І на минулому балу в королівському палаці, підстеріг нас із Лілі, коли ми поверталися після прогулянки в парку. Сказав, що хоче поговорити зі мною, і моя легковажна подруга вирішила, що це неймовірно романтично, та покинула нас, незважаючи на мої запевнення, що робити цього не варто. Злетіла яскравою канарейкою, а віконт часу не гаяв, - одразу ж почав освідчуватися у своєму пристрасному коханні, чим збентежив мене поза всякою мірою, а сприйнявши мою розгубленість за успіх, - рвучко обійняв і спробував поцілувати. А далі все вийшло ще більш негарно та безглуздо - я відсахнулася, одразу ж почула кроки, що наближалися, і втекла. Антуан кинувся було слідом, але його гукнув чоловік, який злякав мене. Це дало кілька хвилин фори, за які я встигла вплутатися в знайомство з послом Еланії і дізнатися його брудний секрет.