Глава 1. Із вогню да в полум’я

Я бігла довгими коридорами королівського палацу, і магічні ліхтарі миготіли по сторонам, зливаючись у золотисті смуги. М'які зелені килимові доріжки гасили звуки моїх швидких кроків. Я захекалася, та від незвички навіть у боці закололо. Треба б постояти, віддихатися та привести себе до ладу. Напевно, волосся розтріпалося, а на щоках горить рум'янець. Диво, що на шляху ніхто не трапився.

Моя поведінка виглядала кричуще недостойною як для аристократки та могла викликати інтригуючі вищий світ питання і припущення: одна, без супроводу, розпатлана, стривожена та захекана. Які можуть бути версії? І ось – нова плітка готова!

Але найприкріше - ці домисли були б цілком вірними.

Я досі не можу в це повірити! Мене, Ізабель де ла Манш, сестру герцога Данайського та двоюрідну племінницю короля, намагалися безчесно затиснути в коридорах палацу наче якусь служницю! І тепер я втікаю точно ринковий злодюжка, ніби це я зробила щось непристойне і ганебне.

Від обурення мої долоні самі стиснулися в кулаки, а в грудях закипав гнів.

Все Антуан! Треба було раніше розповісти братові про його приставання, але мені було ніяково про таке говорити.

А тепер соромно значно більше!

Добре, хоч ніхто цього не бачив! Від таких пересудів не відмиєшся, а кожному пояснювати - гордість не дозволить. До цього вечора я була вищої думки про друга брата, але тепер ілюзії розвіялися як ранішній туман.

До високих білих різьблених дверей з золотистими завитками, що вели у бальний зал, залишалося йти пару хвилин спокійним кроком, але я вирішила знайти затишний куточок, щоб заспокоїтися і привести думки та почуття в порядок. Праворуч я помітила двері на балкон, і це була єдина можливість усамітнитися. Підійшовши ближче та глянувши у дзеркальне віконе скло, я зрозуміла, що до зали повертатися поки що не варто.

Взялася за ручку балконних дверей і з подивом зрозуміла, що вони зачинені на замок. Але коли мене зупиняли замкнені двері? Я присіла навпочіпки, пустила бірюзову магію повітря в замкову щілину, внутрішні шестерні тихо повернулися і двері легко прочинилися. Я швидко піднялася та безшумно ковзнула усередину, прикривши за собою двері. Кинула уважний погляд через скло і нікого не побачила у коридорі. З полегшенням видихнула та заплющила очі, притулившись до кованої балюстради балкона, разом розслабившись і подумки подякувавши усім богам. Ноги відразу стали ватяними. Легкий морський бриз торкнувся шкіри, і я вдихнула свіже вечірнє повітря, напоєне ароматом троянд.

Та одразу почула шерех і розплющила очі.

Схоже, моє везіння скінчилося.

За витонченою статуєю німфи Мірасіти у повний зріст, розташованої посередині напівкруглого балкону, у тіні біля стіни пристрасно цілувалася парочка. Вони так захопилися один одним, що не помітили мого вторгнення. А я була повністю ошелешена. З тієї миті, як я побачила їх, час наче сповільнився. Жінка тихо застогнала в обіймах чоловіка, а він не припиняючи поцілунок, погладжував її стегно, піднімаючи руку все вище і чіпляючись пальцями за підв'язки панчіх. З дивним заціпенінням я відзначила рожеве мереживо вгорі панчохи, і прекрасні лілії тонкої роботи, вишиті на ньому.

У рухах чоловіка, у всьому його образі відчувалася якась дика тваринна сила. На балконі панувала напівтемрява, і атмосфера була наповнена зовсім новими, незвичними для мене флюїдами. Злякано та водночас зачаровано я дивилася на це дійство, не сміючи поворухнутися. Ніби примерзла до підлоги. В мені зхлеснулися здивування, бажання втекти звідси і вроджена цікавість. Розгублена, приголомшена та злякана, я продовжувала дивитися не відриваючись.

Те, що відбувалося, було немислимо, неможливо, хвилююче і здавалося дивним тягучим сном.

Ці миті здалися мені вічністю, але вони не були такими, оскільки чоловіча рука за цей час встигла пройти тільки короткий шлях від початку мережива на панчосі до оголеної шкіри над ним.

Чоловік несподівано завмер, ніби почув щось підозріле, текуче обернувся і подивився мені просто у вічі. І… час знову помчав як шалений.

Незнайомець був значно вищий за мене та виглядав войовничо. Під його темним поглядом я вся стиснулася і ніби навіть зменшилася у розмірі. Його вигляд не обіцяв мені нічого хорошого.

На обличчі, освітленому слабким місячним світлом лише з одного боку, за мить відобразилось здивування, а потім – гнів. Якби поглядом можна було вбивати – я б уже не дихала. Хоча я й справді перестала дихати.

Моє серце завмерло, а потім сполохано забилося об ребра ніби хотіло втекти з грудної клітки.

- Що ви тут робите? - гаркнув він.

Я здригнулася, а в роті пересохло від страху. Нервово проковтнула грудку в горлі та пробурмотіла:

- Вибачте…

Чоловіка це розлютило ще більше, а його очі так і буравили мене:

- Я ще раз питаю: що ви тут робите і як сюди потрапили? Двері були замкнені магією!

Він відразу втратив інтерес до своєї подруги, прибрав від неї руки, обернувся всім корпусом та повністю переключив увагу на мене. Жінка ж швидко сховала обличчя в тінь, відвернувшись від нас, і почала поправляти сукню.

Незнайомець зробив крок до мене, тим самим загородивши свою коханку.