1

Кажуть, Геловін — час, коли межа між світами тоншає, а назовні лізе всяка нечисть. Моя особиста нечисть вилізла о 20:30. І звали її Інна.

Я стояла у власному коридорі в дурнуватому відьомському ковпаку, з якого на лінолеум сипалися блискітки, і дивилася, як мій хлопець Марк захоплено мацає цю саму Інну і досліджує її гланди на моїй же кухні. Ще позавчора вона робила мені френч і клялася, що бордовий відтінок принесе удачу в коханні. І справді спрацювало… тільки адресою помилилось. 

Я навіть скандалу не влаштувала. Просто вказала їм на двері, дочекалася, поки ці двоє виметуться, і твердо вирішила: я буду мститися. Жорстоко і з використанням чорної магії.

Бабця завжди казала, що в нашому роду були сильні відьми. Щоправда, до цього моменту мій містичний потенціал обмежувався розкиданням карт таро для подруг і себе. Взагалі, по словам старої, чаклувати на емоціях не можна. Бабуся постійно била мене по руках, коли я в дитинстві намагалася наслати пронос на сусідського хлопчика за те що той смикав мене за пасма.

Але сьогодні я збиралася влаштувати локальний апокаліпсис і чхати мені було на її заборони.

Я заплющила очі, намагаючись пригадати, як саме починаються серйозні прокляття. У відео однієї відьми з тіктоку все виглядало значно простіше: чорна свічка, три краплі крові й загадкова музика. Але вона ще й продавала авторський курс за сорок дев'ять євро, тож довіряти їй було ризиковано. 

Я всілася на ламінат, розставила навколо себе п'ять чорних свічок (акційних, але яка різниця) і кинула по центру фотку Марка.

— Хай твоя чоловіча сила зів'яне раніше за тебе... — я затнулася, підбираючи найобразливіші слова для прокляття, і чиркнула сірником. — Щоб кожна, до якої ти полізеш, бачила в тобі тільки ходячу помилку природи. Щоб ти до кінця життя згадував мене й розумів, яке ж ти лайно!

Я ефектно піднесла вогонь до фотографії, очікуючи мінімум грому з ясного неба. Папір неохоче спалахнув, покрутився... і просто згас. Залишивши по собі лише сморід паленого глянцю.

— Серйозно? — я обурено тицьнула пальцем у недопалок. — Навіть пожежний сповіщувач не пискнув! Давай, працюй, дурна магіє!

Раптом уся ця показна злість здулася, як пробита повітряна кулька.

— Та пішов ти до біса, Марку! — схлипнула я, жбурляючи недопалену фотографію кудись убік дивана, геть за межі крейдяного кола.

Я розмазала сльози разом з макіяжем по обличчю (дуже сексуально, знаю), гучно шмигнула носом у рукав сукні, заплющила очі й просто завила від усієї душі. Слова полилися самі, на одному диханні, як вода з прорваної дамби:

— Я просто хочу, щоб мене кохаааааалиии! Не ідеального! Не якогось там казкового принца! — я хлипала, вивалюючи в порожню кімнату все, що накипіло. — Просто нормального кохання! Щоб мене любили. Щоб я любила. І щоб мене не зраджували, не використовували й не змушували сумніватися у власній адекватності! Це що, якийсь ексклюзив?!

Я сковтнула гіркий клубок у горлі і тихо, майже пошепки, добила:

— І щоб він мене теж кохав.

Я важко видихнула і розплющила очі.

І тільки тут зрозуміла — у кімнаті щось змінилося. Усі п'ять чорних свічок тепер палахкотіли вдвічі вище моторошним синім полум'ям. 

Я гикнула від несподіванки й відповзла назад так різко, що ледь не вписалась потилицею в диван. 

Трясця! А це ще що за реальна містика?!

Тіні на стінах почали вигинатися під якимись неприродніми кутами. Повітря стало таким крижаним, що з рота пішла пара.

— Ей-ей, отмєна! — верескнула я, задкуючи навкарачки. — Це був просто зрив! Я не замовляла спецефектів!

Я готова була вибачитися перед усіма вищими силами, включно з тими, у чиє існування ще п'ять хвилин тому не вірила. 

Шум машин за вікном різко обірвався, наче хтось щільно зачинив товсті двері. Свічки згасли всі разом. Кімната провалилася в темряву, а підлога піді мною просто... провалилась.

Я почала падати в нікуди.

Остання думка перед тим, як свідомість попливла, була: «А бабуся попереджала…».

***

Голова гула так, ніби я вчора змішала текілу з екзорцизмом.

Першим, що я відчула, був не мій жорсткий диван, а щось неймовірно прохолодне й гладеньке. Шовк? Запахло чимось дорогим — сумішшю сандалу і ще якоїсь терпкої фігні.

Я змусила себе розліпити очі.

Наді мною височіла балдахінова стеля з ліпниною, яка, певно, віком була старшою за весь наш родовід. Я лежала на величезному ліжку… на чорних шовкових простирадлах.

Але це був не кінець мого персонального квесту «як пробити дно». Матрац поруч ледь помітно ворухнувся. Я чула, як хтось дихав.

Спокійно, Неллі. Може, це собака? Величезний, вісімдесятикілограмовий пес, який сопе, як дорослий чоловік.

Я завмерла і повільно повернула голову.

Поруч зі мною лежав незнайомий мужик. Я бачила його профіль — темне волосся розсипалося по подушці, на чіткій лінії щелепи виділялась тінь ранкової щетини. 

Мій судомний вдих розбудив його. Він розплющив очі — темні, з якимось дуже нехорошим насмішкуватим прищуром — і подивився на мене.

А потім він підняв руку, щоб прибрати пасмо з обличчя. Може, я б і не звернула уваги на його довгі пальці, якби на одному з них не блиснула масивна обручка з темного металу.

Мене ніби окропом обдало. Я опустила погляд на свою власну руку, яка вчепилася в ковдру. На моєму безіменному пальці була точнісінько така сама.

Невідомий чоловік припіднявся на ліжку. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на обручці, а тоді знову піднявся до очей.

— Хто ти в біса така?
А я, між іншим, теж хотіла б це знати.

__________
 

🖤 Кілька слів від авторки

Якщо ви вже зазирнули в цю історію, буду дуже рада, якщо додасте книгу до бібліотеки та поставите вподобайку!❤️

Для мене це не просто цифри, а знак, що вам цікава історі.  А ще ваша підтримка дуже мотивує писати далі й тішити вас новими розділами. 🕯️