Розділ ІІІ

Вітер продовжував гудіти за вікном і знову тривога в душі нагадала про себе. Змусила себе поїсти. Лиш хотіла зателефонувати до доньки, як почула лемент собаки, що розпинався на подвір’ї. Глянула у вікно – за ворітьми стояла жінка.

Корнієнчиха вийшла з будинку, підійшла до хвіртки, відчинила, мовчки запрошуючи незнайомку зайти.  Собака не замовкав, гавкав, рвався, аж піна з рота летіла. Таке з ним було вперше…

… Чому ж вона не поглянула на реакцію собаки, чому не відправила від воріт ту підлу тварюку. Жінкою її назвати не могла. Аби знати…

Зайшли до кімнати. Корнієнчиха уважно глянула на жінку. Молода, а одяг як з чужого плеча, на голові хустина ховає все волосся, без косметики.

- Сідай, - мовила стара до своєї гості. – З чим прийшла?

- Я кохаю чоловіка. А він одружений, - жалібний голос незнайомки закрутив незгоду в душі. – Але піти від дружини не може, він каже, що його як щось тримає біля неї. Може вона його приворожила?

- Як тебе звати?

- Лариса. Я з сусіднього села, - жінка опустила очі.

- Так от, Ларисо, тебе мали попередити ті, хто до мене направив, що я сім’ї не розбиваю без їх бажання на то, - суворо глянула Корнієнчиха.

- Як то «без бажання»?

- Ну коли розлучитись один з них хоче, а сили волі відкрито зізнатись не вистачає.

- Так він хоче розлучитись, але жаліє свою дружину, не знає як її не образити. Вона хворіє важкою хворобою, померти хоче, бо несила вже терпіти, - сокотіла Лариса жалібно. – Ось він мені навіть білизну свою дав, може для обряду буде треба. – Рваними рухами жінка висмикнула з сумки труси й футболку.

- Зараз карти розкладу й погляну на цього чоловіка, а потім вже побачимо, - Корнієнчиха взяла в руки білизну чоловіка, розстелила на столі й на неї почала розкладати карти.

… Чом же вона на ту Ларису карти не розклала, адже відчувала нещирість. Але думки перескакували через ту кляту тривогу, яка соталась в душі. От і була неуважною… 

- Привороту на ньому не бачу й про дружину нічого сказати не можу, - за мить сказала ворожка.

- А він як до своєї дружини ставиться? – голос Лариси тремтів. – Бо мені казав, що не кохає, що тікати від неї хоче.

- Не знаю, чомусь не показують мені. Може через те, що його тут немає.

… Чого ж її тоді нічого не зупинило. Хіба могла Корнієнчиха таке подумати. Краще б параліч її тоді вхопив. Їй же зовсім не хотілось нічого для цієї жінки робити…

- Ти розумієш, що береш на себе відповідальність за вчинені дії? – зміряла суровим поглядом некликану гостю.

- Я все розумію, я зі всім згідна. Дайте мені якусь настоянку, щоб він до мене нарешті зважився прийти. А іншу, щоб його дружина не страждала через це, шкода ж її, - в очах Лариси промайнуло щось незрозуміле.

- Ну добре. – Ворожка нехотя рушила в іншу  кімнату, де в неї зберігались настоянки.

Принесла дві пляшечки. Знахарка читала над ними закляття. Лариса чекала. За вікном не вщухав вітер і не вмовкав собака.

… Чому ж вона, досвідчена  ворожка, не зрозуміла тих підказок природи?...

Лариса взяла пляшечки.

- Як їх використовувати? – запитала несміло.

- У напій або в їжу, - коротко відказала Корнієнчиха.

- А коли подіє?

- Якщо у вино добавиш, то швидко, а якщо в щось інше, то трохи повільніше.

Лариса поправила невміло хустинку й у ворожки зринула думка, що її гостя не звикла у хустині ходити.

Непрохана гостя пішла, а на душі стало ще тривожніше. Зателефонувала до доньки.

- Оленко, як ви там? – чомусь жінці хотілось плакати, причини наче б то й не було.

- Та все гаразд, мамо, ось вечерю готую, - чутно було як Оленка дзвенить посудом.

- Денис вже вдома? – запитала.

- Ще ні, телефонував, що скоро буде. У колеги кран зламався, от він й пішов допомогти.

Корнієнчиха завершила розмову й розплакалась. Плакала довго, присівши на дивані. Не зогледілась як задрімала.