Казка

Жила-була в Карпатах сойка, на ім’я Чакча. Була вона дуже моторна й метка, до всього їй було діло. А ще любила Чакча гарно поїсти й провести час у хорошому, як їй здавалося, товаристві. Звичайна компанія родичів-сойок здавалася їй занадто нудною та простою. Чакча літала повсюди, за всіма спостерігала, з усіма жартувала й намагалася з кожним завести приятельські стосунки. А в глибині душі вона пристрасно мріяла про красиве, безтурботне й солодке життя десь у далеких краях.

До всього ж, сойка була напрочуд талановитою. Надто швидко вона вивчала мову тих, з ким водилася. Удень вона весело вигукувала разом із воронами по-воронячому, нявкала з котами по-котячому чи завзято гавкала з дворовими собаками. Ба більше, вона навчилася дзвінко сміятися по-дитячому, чим дуже дивувала й веселила дітей, які жили по сусідству. А вночі Чакча переходила на мову сичів і пугачів.

– Чакчику, я вже стільки мов вивчила! Ти й не уявляєш! – хвалилася якось Чакча своєму братику. – Я так багато мов знаю, що де б я не була, мене всюди приймуть за свою. Я можу полетіти до найповажніших, найкрутіших звірів і птахів, отримати в них найкраще місце для проживання й купу привілеїв.

– Це так, Чакчо. Ти дуже талановита. Але останнім часом мені здається, що через ці чужі викрутаси ти вже потроху стала забувати свою рідну, сойчину мову.

Чакча лише гордовито пирхнула, розправивши свої крила:

– Ой, та навіщо мені та сойчина мова? Серед наших нічого, крім сухих жолудів, не заробиш, і жодних подарунків чи привілеїв не отримаєш. А ось те, що я вмію розмовляти з найсильнішими хижаками та найбагатшими тваринами — це мій квиток у щасливе майбутнє!

Чакчик лише плечима знизував.

Одного сонячного ранку Чакча вирішила, що час настав. Карпатські ліси здалися їй затісними, і вона вирушила в далеку дорогу на пошуки ситного, розкішного життя.

Спершу Чакча прилетіла до великого галасливого міста й оселилася в центральному парку біля елітного ресторану. О, яке то було дивовижне місце! Сойка швидко заприятелювала з тамтешніми сизими голубами й міськими горобцями, миттєво перейнявши їхнє швидке цвірінькання та хрипке воркування. Вона щодня ласувала крихтами круасанів та залишками вишуканих тістечок, які лишалися на літній терасі після багатих гостей. Проте невдовзі Чакча розчарувалася. Настали осінні холоди, столики сховали, а за кожний шматочок черствого хліба доводилося влаштовувати справжні запеклі бійки з нахабними міськими воронами. «Ні, це не життя для такої талановитої пташки, як я, – ображено подумала сойка. – Забагато шуму, мало поваги, а взимку взагалі можна померти з голоду».

Полетіла Чакча далі. Дісталася вона до величезних угідь шляхетного Фазана, який вважав себе королем тутешніх полів. Його володіння вражали розкішшю, а сам господар ходив у такому яскравому пір’ї, що засліплювало очі. Чакча одразу почала вихваляти фазанячу вроду їхньою гоноровою мовою. За це її пустили до панського двору. Життя тут здавалося безпечним, а їжі було досхочу. Проте розкіш виявилася оманою. Насправді фазани були неймовірно жадібними й ділилися з гостею лише дрібними висівками та сухими зернятами, ховаючи найсмачніші ягоди та горіхи у своїх підземних коморах. До того ж, вони були страшенно нудними, змушуючи Чакчу цілими днями слухати їхні безкінечні хвастощі про власну велич.

Зрозумівши, що справжнього «солодкого» життя і щедрих привілеїв їй тут не бачити, сойка знову піднялася в небо. Вона перелітала з місця на місце, відвідувала гнізда диких качок на великих озерах, гостювала в заклопотаних бобрів біля річкових загат, але всюди їй щось не подобалося: то ліжка з мулу були занадто мокрими, то частування – надто скромними. Аж поки одного дня, зголодніла та втомлена від довгих мандрів, Чакча не помітила з висоти польоту той самий багатий маєток із великим садом.

Там, у розкішному саду, ходила велика зграя гладких курей, яких господарі годували найкращим зерном. «Ось воно – сите життя!» – подумала Чакча й підлетіла ближче, одразу почавши підлаштовуватись під куряче кудкудакання.

Сойка почувалась досить непогано. І вже хотіла оселитися там назавжди.

Але одного дня небо потемніло. То були залітні яструби – люті й безжальні хижаки, які не знали місцевих птахів і прилетіли сюди на полювання. Вони стрімко шугнули вниз, нападаючи на переляканих курей.

Навколо здійнявся галас. Чакча, бажаючи показати яструбам, що вона не якась там звичайна курка, а «своя», почала щосили кричати яструбиною мовою, вихваляючи їхню силу. Проте це її не врятувало. Головний яструб міцно притиснув її лапою до землі.

– Дивіться, яка дивна птаха! – прохрипів він. – Крутиться біля курника, а кричить по-нашому. Ти не з нашої зграї, ти чужа! Мабуть, ти якась хитра курка-шпигунка!

Налякана сойка почала слізно благати про пощаду:

– Ні, ні! Я не курка! Я сойка! Ми, сойки, з вами не вороги, згляньтеся!

Яструби підозріло перезирнулися. Головний хижак примружив очі й мовив:

– Сойка, кажеш? Ну що ж, ану поговори з нами своєю рідною мовою! Заспівай так, як співають сойки, щоб ми переконалися, що ти кажеш правду.

Чакча відкрила дзьоб... і заніміла. Вона тільки розгублено кліпала очима. В її голові роїлися воронячі крики, котяче нявкання, гавкання собак, і навіть куряче квоктання. Але вона так довго розмовляла чужими мовами й так затято цуралася свого роду, що тепер не могла згадати жодного рідного слова, жодного сойчиного звуку!

– Ага! Не можеш! – грізно реготали яструби. – Значить, ти брешеш!

Тоді головний яструб наказав кинути полонянку до темного підвалу під старим сараєм, а на світанку з’їсти.

Сойка сиділа в темряві й гірко плакала. Їй було соромно, страшно й прикро. Уся її гордість розвіялася, як дим. Вона згадувала рідні Карпати, затишне гніздо й свої дурні хвастощі.

Аж раптом у дверях клацнув замок. Чакча завмерла: невже її вирішили з’їсти ще вночі? Але за мить сойка побачила Чакчика! Виявляється, братик так сильно любив сестру і так хвилювався за неї, що весь цей час нишком летів слідом, тримаючись на відстані. Побачивши, що Чакча потрапила в біду, він дочекався ночі і, як тільки люті хижаки поснули, викрав у головного яструба ключ від темниці й звільнив сестричку.