Глава 1. Нахабний незнайомець

Глава 1. Нахабний незнайомець

Молодий чоловік зайшов до кав'ярні вже зовсім пізно. Я ще не встигла зачинити кафе, оскільки мала деякі справи. Хлопець відчинив двері і пройшов у середину приміщення тоді, коли я вже бігла з-за стійки відмовляти йому у візиті.

– О, ні-ні. Перепрошую, але ми вже зачинені, – якомога ввічливіше повідомляю чоловіку.

– Справді? А вивіски «зачинено» немає, – дивується він.

– Я мала деякі справи, тому не встигла ще зачинити кафе та повісити вивіску.

– Отож бо. Тому зробіть мені гарячого чаю, якщо ваша ласка, – нахабно робить замовлення незнайомець.

– Я ще раз перепрошую, але я поспішаю додому. Мене чекають батьки. Сьогодні ж Різдвяна ніч. 

– Якби поспішали, то вже давно зачинили б кафе, – стоїть на своєму, а я дивуюся його нахабності.

– Послухайте, я відпустила своїх працівників раніше додому, а сама мала закінчити важливі справи по місячному звіту перед бухгалтерією. Я…

– То ви – керівник закладу? – несподівано хлопець перебиває мою мову своїм здивуванням.

– Так, – відповідаю, спантеличена його питанням.

Невже те, що я молода, не дає мені права керувати кав'ярнею? Що за стереотипи у суспільства?

– То давайте зробимо так. Ви приготуєте мені гарячого чаю, а я, поки питиму й зігріватимусь, вислухаю всі ваші проблеми.

Ну, що небачена нахабність? Я його намагаюся вигнати, а він ще й командує мною. Оце дивина!

Подивилася на зовнішній вигляд хлопця і мені стало його дійсно шкода. Весь тремтить, очевидно, що дуже змерз. Тоненька осіння куртка, яку варто вже було б давно змінити на теплішу. Шапки молодик не має, тому використовує капюшон, який, до речі, ще досі тримає на своїй голові і продовжує тремтіти попри плюсову температуру в кав'ярні. Має легку щетину на підборідді, але вона робить його ще більш привабливим, аніж відлюдьком. Руки намагається зігріти, тручи їх одна об одну й іноді хекаючи у кулак. 

Я ж стою навпроти та звела руки під грудьми, пропалюючи його гнівним поглядом. Мій телефон розривається і я знаю, що це моя мама телефонує, бо її донька пообіцяла, що встигне на святкову вечерю вчасно. 

– Вибачте, будь ласка, – почав він далі мене штурмувати, звертаючи увагу на те, що я мовчу й роздивляюся його. – Я тут проїздом у цьому місті. Не знаю, навіть, де буду ночувати. Я маю взимку відпустку, тому подорожую на свята. Сьогодні цілий день ходив містом та роздивлявся місцеві пам'ятки, а на вечір згадав про автобус, проте вже було пізно, – він звів плечі догори. 

– Ви запізнилися на автобус?

– Так. На жаль.

– Прикро.

– Дуже. Наступний лиш завтра зранку. Поки ходив у пошуках готелю на ніч, помітно звечоріло та знизилася температура, – продовжує тиснути на мою жалість до нього.

– Це не дивно. Синоптики обіцяли снігопад на Різдвяну ніч.

– Та я, чесно кажучи, їм не дуже довіряю. Вони кажуть одне, а погода собі робить своє.

– І то правда, – хмикнула я.

– То як щодо чаю? – обережно запитав чоловік.

– Ой, – важко зітхнула я, уявляючи, як вдома буду виправдовуватися перед батьками за своє спізнення. – Ви звалилися мені, як сніг на голову, – сварю його, але моє добре серце помітно м'якшає. – Ходімо, зроблю вам гарячого ароматного чаю й ви зігрієтесь.

– Буду щиро вдячний вам, – всміхнувся хлопець.

***