Фея сну

Римма знову з’явилася на галявині, де росли конвалії з пролісками, а метелики танцювали у повітрі.
— Пані-Казкар? — дівчинка озирнулася навколо, але ніде її не бачила. — Ви тут?
Метелики здійнялися вгору, утворюючи символічний ключ, рівно такий, який був у носорога замість рога.
— Я тут! — позаду почувся голос Пані-Казкаря. — Деякі справи потребували мого втручання.
— Ви це бачили, так? — Римма з усмішкою повернулася до милого серцю голосу. — Це неймовірно. Я була птахом-колискарем!
— Мрії здійснюються, коли віриш, — відповіла вона, відкриваючи маленький мішечок. — Тепер ти можеш стати феєю сну.
— Справді? — дівчинка не вірила своїм вухам. Казкар посміхалася, але Римму не полишало відчуття, що є якесь «але». — Пані-Казкар, є якась умова? Я зможу повернутися додому?
— Так, звісно, ти повернешся додому. Справа у твоєму перетворенні. Ти можеш бути феєю сну лише одну ніч.
— Це навіть більше, ніж я очікувала! — Римма підбігла до жінки й міцно її обійняла. — Дякую за все!
— Це я повинна тобі дякувати за те, що ти поширюєш світло. Риммо, попереду в житті на тебе ще чекає багато пригод. Залишайся собою!
— Добре… Які на мене чекають пригоди?
Пані-Казкар лише посміхнулася й подула на пилок у своїй руці. Сріблясті піщинки розлетілися над Риммою, падаючи на очі, носик, спину. Дівчинка відчула, як на її спині розгорнулися прозорі сріблясті крила. Вони були легкі, мов кришталева смужка, і тихенько шелестіли, ніби шепотіли:
«Ми тебе донесемо до дитячих снів…»
Римма розгорнула крила і вже за мить летіла до віконечка, де нещодавно спала Варвара. Сестра знову тремтіла, на чолі виступив піт.
— Ти живеш щасливе життя, тож чому бачиш кошмари? — Римма підлетіла до сестри й доторкнулася до її чола, але відразу забрала руку. — Що це?
Дівчинка хотіла втішити Варвару, навіть не очікуючи, що розділить з нею кошмар. Так Римма наочно дізналася, що фея сну може бачити чужі сни.
«Цікаво, чи можу я щось змінити?» — подумала вона і знову доторкнулася до сестри, увійшовши в її сон. — Що? Це гризунів ти так боїшся, що трусишся, немов тростинка?»
Римма, розправивши крила, підлетіла до гризунів, намагаючись їх сполохати. Але скільки вона не кричала і не тупотіла ногами, вони не зникали. Навпаки, гризуни збільшувалися в розмірі, разом із цим росли їхні зуби, а очі темніли, як небо перед бурею.
«Ні, так я роблю лише гірше!» — подумала Римма, відлітаючи від велетнів. — Думай, Риммо, думай! Ти повинна їх подолати, адже зараз ти фея сну!»
Дівчинка покружляла навколо, намагаючись знайти підказку, та її не було. Вона розсердилася й голосно закричала:
— Чому я не запитала у Пані-Казкаря, як змінювати сон?!
Розгублена Римма місця собі не знаходила, добре розуміючи, що має дуже мало часу. Кожна втрачена хвилина означала, що гризуни зростатимуть, а Варвара боятиметься ще більше.
— Що це… навіщо?.. — дівчинка намагалася зірвати вуаль, що застеляла їй обличчя. — Вуаль, мішечок! Як я могла забути про мішечок? Фея сну зберігала там сни.
Римма з надією відкрила мішечок, у якому, на жаль, нічого не було, окрім кольорових олівців.
— Олівці? Олівці! — схвильовано прошепотіла дівчинка, дивлячись на гризунів. — І що мені з цим робити?!
Тато завжди говорив Риммі, що вона велика розумниця й молодець, але дівчинка ніколи йому не вірила, аж донині. Вона згадала, як, побачивши фею сну, сама сказала, що та малює сни. Отже, цілком зрозуміло, чому в мішечку були олівці.
— Добре, що я вмію малювати! — Римма взяла червоний олівець, улюблений колір сестри, і намалювала у повітрі сукню. Потім з’явилися спідниця, стрічка, червоні туфельки й багато шкарпеток, адже Варвара любила змінювати їх по кілька разів на день.
Речей було так багато, що вони накрили собою гризунів. Потім Римма взяла жовтий олівець і намалювала гармоніку, на якій іноді грав тато. Вона одразу згадала, як Варварі подобалося слухати цю музику.
Дівчинка все малювала й малювала, аж поки зі сну не зникли сіро-чорні кольори. Вона озирнулася навколо з радістю, помітивши, що гризуни зникли, на небі з’явилося сонечко, а Варвара одягнула червону сукню й, узявши гармоніку до рук, заграла. Глибока, красива пісня розлилася навколо, торкаючись усього довкола. Римма зачаровано дивилася, як виростали квіти й дерева, як пташки витали в небі, а в повітрі стояв запах щастя, спокою й миру.
Дівчинка відчула, що гризуни більше ніколи не потурбують Варвару уві сні, і раптом її викинуло з нього.
Римма знову опинилася на хмаринці, звідки бачила безліч безкольорових віконечок.
— Що ж, — мовила вона, розправляючи крила, — до світанку ще далеко, тож у мене є час змінити кошмар на приємний сон. Бережіться, кошмари, я до вас йду!