Птах-колискар

Коли туман розвіявся, Римма опинилася на хмаринці. Вона була м’яка на дотик і пахла чебрецем та медом. Над нею розлилося нічне небо, глибоке й зоряне, з віконечками у сни.
Деякі віконечка світилися жовтим, рожевим і фіолетовими кольорами, але були й такі, де не було світла.
— Ці діти бачать кошмари? Бідолашні… — Римма ринулася до одного з віконечок, відчувши, що щось не так.
Вона ніби стала не собою. Дівчинка подивилася на свої руки, але їх не було. Замість рук у неї були фіолетово-рожеві крила.
— Я стала птахом?
Здивована Римма не почула свого звичного голосу. Він задзвенів тихо й по-новому.
«Це голос колискаря! Птаха, який щоночі прилітає до дітей, співаючи їм колискові. Мрії здійснюються!» — подумала дівчинка, розправивши крила.
Серце покликало її до віконечка, де не було світла. За ним на неї чекала несподіванка. У ліжку спала Варвара. Вона лежала, притуливши щічку до подушки, і тихо схлипувала уві сні. Її брови були стурбовано зсунуті, а губи тремтіли, ніби вона от-от прокинеться від чогось страшного.
Підлетівши ближче до сестри й сівши в узголів’ї ліжка, Римма прошепотіла:
— Я з тобою, Варваро. Це тільки ніч. А я світло в ній.
І заспівала колискову, яка лилася сама собою, мов срібний дощик:
Спи, моя пташечко, хай не болить,
Нехай пройде те, що тяготить.
Світло яскраве в долоньці неси,
Воно розжене твої темні сни.
Спи, моя пташечко, хай не болить,
Буду я поруч з тобою щомить.
Мрії здійсняться, а це веселить,
Спи під крильцем, де любов шелестить.
Спи, моя пташечко, хай не болить…
Варвара перестала тремтіти. Вона глибше занурилася в сон, спокійно зітхнула й усміхнулася уві сні.
— Не знала, що моя сестра бачить кошмари, — з сумом дивилася Римма на Варвару. — А якщо кошмар повернеться? Стати б мені феєю сну якомога скоріше…
— Ти завершила своє випробування! — пролунало в тиші. — Тепер черга за останньою мрією…