Чарівниця

Римма опинилася на узліссі. Сонце лагідно світило крізь листя, а повітря пахло м’ятою, медом і ще чимось, чого дівчинка не могла розпізнати. Неподалік від неї хтось ледь чутно схлипував. За великим пнем, дивлячись на небо, сиділа старенька в довгому сірому плащі. Її волосся було біле, як сніг, а очі добрі-добрі, хоча й заплакані.
— Вітаю! Що з вами трапилося? — обережно підійшла до жінки Римма.
— Ох, дитино, я чарівниця Лія. Але яка з мене чарівниця без чарівної палички? Вона зникла! — зітхнула старенька. — А без неї я не зможу зварити лікувальний чай для лісових істот і прогнати злі чари, що сховалися за тими горами!
Римма відчула, як їй закортіло допомогти.
— А де ви її востаннє бачили? — запитала вона, збираючись за будь-яку ціну знайти чарівну паличку.
— Біля ставка. Але там повно туману й дивних голосів. Я боюся, що вона потрапила до когось не надто доброго. А що як це злі чари проникли до лісу?!
— Усе буде добре. Я знайду її! — впевнено сказала Римма й рушила в бік туману.
Чим ближче підходила дівчинка до ставка, тим густішим ставав туман і тим непомітнішою ставала Римма серед нього. Він огортав її з усіх боків, ніби казкова завіса, що ховала щось важливе, те, що можна побачити лише тоді, коли віриш у дива. Цього разу туман сховав чарівну паличку, яку дівчинка пообіцяла знайти.
Римма зробила крок уперед. Туман лоскотав її щічки, обіймав шию, заплітався у волосся. Крізь нього нічого не було видно ясно, лише розмиті силуети дерев і кущів, які перетворювалися на химерні постаті.
«Данилко би з радістю налякав Варвару, сказавши їй, що це зомбі, які прийшли за нею! — подумала дівчинка, посміхаючись про себе. — Дивно, Варвара така доросла, але вірить, що одного разу зомбі прийдуть по неї… Дивно».
Римма не боялася ні зомбі, ні того, що чекало попереду. Вона знала, що перебуває в казці, отже, їй нічого боятися. Добро ще ніколи не програвало злу, а вона була доброю.
Дівчинка зробила крок, потім ще один, а за ним іще один. Земля під ногами стала м’якшою, мов килим із моху. Ще крок, і з туману виринув легенький дзвін, ніби хтось засміявся зовсім поруч. Римма оглянулася, але нікого не побачила, й пішла далі. Нарешті вона опинилася біля ставка.
— Тепер залишилося знайти паличку, — тихо мовила вона, намагаючись розгледіти її крізь туман. — Сподіваюся, вона буде дуже яскравою, як показують у мультфільмах. Де ж вона?
Римма повільно просувалася вперед, щоб не впасти у воду.
— Ні, так я ніколи її не знайду. Мені потрібно світло, — зупинилася дівчинка, намагаючись щось придумати.
Її брат вважав себе винахідником і весь час щось майстрував. Римма зазирнула до іншої кишені, але нічого там не знайшла, окрім мертвого таргана.
— Фе, знову Данилко! Варвара б ніколи так не вчинила. Вона сама боїться тарганів. А ще вона боїться грузинів, павуків, великих собак і зомбі… Так, я в казці, зі мною все буде добре!
Римма вже збиралася рушити далі, як раптом згадала слова сови: «Візьми її, Риммо, вона покаже тобі дорогу…»
— У мене ж є золота троянда! — зраділа дівчинка, діставши з пазухи квітку.
Троянда вмить осяяла дорогу, зігріваючи руку, мов промінчик на долоні. Римма посміхнулася й рушила далі вздовж ставка.
Біля самої води вона побачила велику жабу, яка тримала в лапках щось криве й коричневе.
«Це, мабуть, чарівна паличка!» — подумала Римма, підійшовши зовсім близько.
— Вітаю вас, пані! — привіталася вона, вкладаючи у посмішку всю щирість, на яку була спроможна.
— Па-ні? Кум-кум! — замість привітання сказала жаба. — Що тебе… кум-кум… привело до мене? Кум-кум!
— Я шукаю паличку, яку загубила моя знайома.
— О-ось цю? Кум-кум! — запитала жаба, вказуючи на паличку, яку Римма ніколи б не прийняла за чарівну.
— Гадаю, що так. Віддайте її мені, будь ласка!
— Ні-і! Кум-кум! Вона мо-о-ооя! Кум-кум!
— А у мене є для вас смаколик! — зраділа Римма, згадавши про таргана.
— О-о-о, тарган! Я лю-ю-юблю тарга… кум… нів!
Так Римма виміняла чарівну паличку на таргана. Дякувати золотій троянді, дівчинка швидко знайшла дорогу назад до чарівниці. Та все ще сиділа за великим пнем, але тепер уже не схлипувала, а усміхалася посмішкою «до вух».
— Я повернулася! — усміхнулася Римма у відповідь. — Тепер ви зможете варити лікувальний чай для лісових істот, а злі чари ніколи не покинуть темні гори!
Чарівниця подякувала Риммі за допомогу й подарувала їй маленьку кісточку з ледь помітним рожевим відтінком, мовби в ній жевріла краплинка сонця.
— Обов’язково посади її на заході сонця!
Римма вже хотіла подякувати, але не встигла, бо з туману, мов із нічного неба, долинув знайомий голос Пані-Казкаря:
— Настав час рушати далі. Твоє випробування ще не завершене. Ще одна душа потребує твого світла.