Друге пришестя Едісона.

Друге пришестя Едісона.

Крок 8: Велике повернення світла
Коли світло нарешті з'явиться, не поспішайте вмикати все одразу. Встаньте посеред кімнати, підніміть руки до лампочки і тихо прошепотіть: "Воно живе!". А потім бігом встромляти у розетки всі 15 зарядок, 3 павербанки і телефон сусіда.

Восьма година темряви тяглася, як жуйка, що прилипла до підошви буття. Я вже встиг поспілкуватися з котом, розробити план захоплення світу (який починався з кухні) і вивчити всі тріщинки на стелі за допомогою тьмяного ліхтарика. Надія повільно згасала разом із зарядом останнього павербанка.
І раптом це сталося.
Спочатку щось тихо клацнуло в коридорі — звук, який у звичайному житті не помічаєш, але зараз він пролунав, як постріл стартового пістолета. Потім на одну сліпучу мить спалахнула лампочка під стелею. І знову згасла.
— Фальстарт, — розчаровано пробурмотів я в темряву.
Але за секунду вона спалахнула знову. Цього разу — впевнено і яскраво. За нею ожив холодильник, видавши переможне гудіння. Заблимав червоним вогником телевізор.
Це було воно. Велике Повернення.
Я не кинувся одразу до розеток. Ні, такий момент вимагав поваги та відповідного ритуалу. Я повільно підвівся з дивана, вийшов на середину кімнати й став просто під люстрою. Тепле, трохи жовтувате світло огортало мене, наче божественне сяйво.
Я підняв руки догори, до цього скляного сонця на моїй стелі, і, як божевільний учений, що щойно створив життя, прошепотів із драматичним придихом:
— Воно… живе-е-е!
Кіт Борис, який дрімав поруч, подивився на мене як на повного ідіота, але я не звернув уваги. Момент тріумфу був занадто величним.
А потім ритуальна частина закінчилася, і почалася операція "Електрифікація".
Перші секунди я нагадував спринтера на старті. Мозок миттєво прорахував логістику. Головна мета — розетки. Їх було мало, а спраглих до енергії пристроїв — ціла армія.
Я схопив подовжувач, який через свою кількість роз'ємів отримав прізвисько "Гідра". Першим пішов мій телефон — йому, як головнокомандувачу, належали всі почесті. Потім — ноутбук, два павербанки, планшет, розумний годинник, навушники й електронна книга. "Гідра" була повністю завантажена.
Але ж це був лише початок! У спальні чекала на свою долю друга розетка. Туди полетів третій павербанк, робочий телефон і стара "Нокія", яку я тримав про всяк випадок (її заряд тримався довше, ніж мої нерви).
І тут я згадав. Сусід! Дядько Ігор! Годину тому він стукав у двері з благанням в очах і простягав мені свій розряджений смартфон, як останню надію. Я, як справжній друг, пообіцяв допомогти.
З його телефоном у руках я окинув поглядом квартиру. Вільних розеток не було. Жодної.
— Вибач, Ігорю, але виживає найсильніший, — пробурмотів я, дивлячись на його самсунг. Але совість усе-таки перемогла. Я помітив вільне гніздо… у подовжувачі, куди був увімкнений нічник у формі гриба.
— Пробач, грибочку, твоя зміна закінчилася, — сказав я, висмикуючи його вилку, і з почуттям виконаного обов'язку підключив телефон сусіда.
Я стояв посеред квартири, яка тепер нагадувала павутину з дротів. Усе гуділо, світилося й заряджалося. Я відчував себе володарем блискавок, Зевсом у домашніх капцях.
Із кухні долинув переможний звук — закипів чайник.
Життя поверталося. Цивілізація перемогла. Принаймні, до наступного відключення.