Розділ вісімнадцятий. Загроза вибачень

Ось і мій коронний вислів «Не поняф! Це що за справи?!» Ще хвилин п'ятнадцять тому я дізналася, що ми з принцесою та її двоюрідною бабусею врешті-решт родичі, а вже зараз відбулася зустріч віку: покійна молода прабабуся із задоволеною усмішкою та вражена онука, у якої такими темпами дах поїде, а відомо лише одне: зрозуміло, що ніфіга не зрозуміло! Ну хто так робить, га?

– Мілашо! – лагідно вигукнула прабабця, супроводжуючи цю дію підстрибуванням.

Зупинися, Земле, дай мені зійти.

– Куди котиться світ?

– А? Щось трапилося? Тобі погано?

– Ні, дідько, пречудово! - огризнулась, потираючи віскі.

Знаю, що зі старшими так не розмовляють, але мені можна – у мене афект! Зараз я не можу мислити адекватно.

– Бабусе Дуне, дозвольте нескромне питання: що Ви тут робите і як взагалі опинилися тут? Ви ж... Ну, тобто...

– Померла?

– Так! – нехай і звучить некрасиво, але я ще пам'ятаю, як це було.

Ми тоді були в бабусі, приїхали з моря і нам накрили стіл. Розкішний стіл з багатьма смаколиками. Що ще потрібне дітям? Тоді ми не запитували: з чого це? Але коли перед першим вересня повернулися додому і нас відвели на цвинтар, де стояла могила прабаби... Це було тяжко. А зараз он – молода, якою я її бачила тільки на фото, і весела стоїть просто переді мною. Що за чортівня?

– Мені б зараз не завадив флагумеперс, – приречено видихнула, розуміючи, що як казав дідусь: без п'ятдесяти грамів не розібратися.

– Це так. Фрукт хороший, але Мишко мені його не дозволяє, – надула губки і склала руки на грудях прабабуся.

Боже, дай мені сили! З нізвідки біля прабаби встав прадідусь і гнівно до неї звернувся:

– Дуне, і куди ти зникла? – він докірливо дивився на дружину. – Я ж казав, нікуди не йти.

– Але Мілаша!

– Мілана. Нашу правнучку звуть Мілана.

Жінка, що ожила, надулася пуще колишнього. І це людині більше ста!

Стоп, ста? Але, за словами К'яри, тут вони з'явилися близько двохсот років тому! Щось не сходиться або ... Ні, все! Голова й так іде обертом.

– Взагалі, Мілана нас бачить.

Недовіру виразно було видно на обличчі прадіда.

– Дуне, не вигадуй! Вона не може нас бачити. Жоден смертний на це не здатний.

Може врешті-решт вдати, що це все мені здалося і я зараз їх не бачу? Або в мене просто остаточно поїхав дах.

Спочатку Астрід, потім Мікаелла, а тепер ще й вони. Адже й крім цього в мене п'ять принцес, один дракон і два вінценосні залицяльники (якщо, звичайно, вони не передумали і не знайшли іншу мету). Дай Боже, щоб останні відв'язалися. І без них турбот вистачає!

– Леді Мікаелло, ви обіцяли, – долинуло здалеку.

Я обернулася, щоб побачити Бел, а тим часом прабатьки зникли в нікуди, наче їх і не було. Просто неймовірно! І знову запитання, і знову немає відповідей. У мене все стійко.

– Леді, скоро урок принцес закінчиться. Друга година на носі.

Як це вже дві години? Бути того не може! Але не схоже, що вона жартує.

– Давайте швидше, – тягла на буксирі з усіх сил дівчинка.

Опиратися чи здатися? Гой! Ще і Кон ззаду підштовхує. Думаю, вибір очевидний.

Хоча в таких випадках кажуть, що вибору немає, але я повторювати не стану. Тому є одна проста причина: хто б що не говорив, вибір є завжди. Він може бути там, де вхід, якесь віконце, дверцята для тварини і, як би типово це не звучало, вихід можна собі пробити. Так, це часто боляче, але це ж вихід!

– Хучіш, леді Емейбілум, хучіш! Погано змушувати інших чекати.

– Та йду я, йду. Ти ж мене тягнеш, а наш Секрет тобі в цьому допомагає.

На підтвердження біля ніг пролунав рик, але звичного шльопання не було. Це ж із-за трави?

І ось настала година Х – зустріч із співучасницею пастки на мене. Дивно, що вона захотіла вибачитися. Або я себе накручую, або це ще одна пастка. Краще, все ж таки, перший варіант, хоча, щоб уникнути не заперечую і другий. Бережного Бог береже.

Коли ми зайшли, жінка стояла до нас боком, що давало нам можливість помітити те, що образ "Пародія на Джейн Ейр" канув у небуття. Ну, воно й на краще. Обережно зібране волосся, яскраво червона помада і, здавалося б не модний строгий жіночий костюм, який на ній виглядав дуже стильно і красиво, складали образ ідеального викладача, а добра усмішка і ніжний погляд, який також був наповнений робочим ентузіазмом, видавав як мінімум дуже непоганого спеціаліста, який живе своєю професією. Саме такими людьми я і захоплююся, їх ставлю у приклад і намагаюся їм наслідувати. Саме вони є моїми професійними музами!

Але що можна сказати жінці? «Слухаю. Ви ж хотіли вибачитись? Ну й вперед!» Але який сенс? Якщо все справді так, як сказали принцеси, то й немає потреби їй щось говорити, адже саме мадам Ксіан була ініціатором зустрічі.

Боже, дай мені сил не губитися у здогадках. Відповіді я вже не прошу, зауваж, хоча варто було б їх навіть не просити, а вимагати!

Дідько, чому так моторошно, коли ця жінка мовчить? Згадується те почуття, коли стоїш або навіть просто проходиш кабінет директора, нехай навіть знайомий з ним і знаєш, що ця людина не страшна, але... дідько! Страх від цього не зникає.

– Леді Мікаелло, – нарешті хоч щось сказала і кивнула на знак вітання їхня тітка-вчителька.

– Мадам Ксіан, – відповіла на її манер.

О! І знову незручна тиша.

– Мадам? – словесно підштовхнула жінку Юдіт.

– А? Так!

Моя права брова ненароком піднялася. Чесно, це здивоване обличчя вийшло не спеціально.

Звідки в моєму житті стільки нерішучості?

– Ви просили мене прийти? – зробила перший крок їй назустріч, а ось скористатися наданим шансом чи ні – нехай вирішує сама.

– Дівчатка, чи не могли б ви залишити нас наодинці?

Представники угруповання молодої мафії переглянулися. На їхніх обличчях читалося неприховане небажання виконувати прохання, але врешті-решт вони кивнули у відповідь і поспішили йти від місця переговорів. А точно переговорів?