Розділ сімнадцятий. І врешті-решт паралелі перетинаються

– Ні, все чудово, – з натягнутою усмішкою відповіла королю.

– Ви впевнені? – із сумнівом перепитав шатен.

– Абсолютно.

– Татку, а можна леді побуде сьогодні на нашому занятті з етикету? – перебила батька Веста ще до того, як той захотів продовжити допит наляканої драконом дівчини.

– Вибач, Весто, але вистачило й минулого разу.

– Ну, тату! – Прийшла їй на допомогу Бел.

– Я вже відповів, – поставив крапку у їхній розмові Дінар.

Вибачте, дівчата, але цього разу підтримаю вашого батька. По-перше, мені вистачило минулого разу, а по-друге, у мене з вашої ласки ще й дракон з'явився!

– Думаю, на цьому й закінчимо. Мені пора.

– До зустрічі, татку! – в один голос крикнули чоловікові у спину змовниці.

– Мені вже страшно, – тихо зізналася, коли непотрібний свідок зник за дверима.

– Через дракона? – Вирішила уточнити Юдіт.

– Через вас. Що ви вже вигадали?

– Нічого. Ми просто хотіли допомогти, – поспішила очистити свою репутацію Белінда.

Ага, як же! Знаю я вас і ваше “допомогти”, на ті самі граблі не встаю.

"Звичайно, ти на них з розбігу стрибаєш" – нагадала пам'ять.

Гм… Ну, є в мене таке, тож:

– Давайте іншим разом, добре?

Але тітонька Ксіан хотіла вибачитись за ту подію.

– Тітонька Ксіан?

Десь я це ім'я чула.

– Наш викладач з етикету та тітонька – мадам Ксіан.

Йоханий бабай, то вони про неї! Але я однаково не піду. До дідька мені ці вибачення, головне те, що все обійшлося. Це пережитий етап моєї біографії.

– Ну будь ласка! – Зробила щенячі очі і вип'ятила губки качечкою Веста.

І звідки вона цього набралася? Ох вже ця молодь!

«Знайшлася бабуся!» – Згадалася мамина відповідь на мої фрази з натяком на «старість».

Мамо! З моменту потрапляння в цей світ я особливо не відчувала того, що сумую за домом, хоча, зазвичай, навіть у гуртожитку постійно виникає відчуття нестачі в рідних людях. Якась порожнеча і щемління в грудях, чи що, і так погано, що навіть плакати хочеться. А тут нічого такого! Можна припустити, що це через те, що все навколишнє для мене здавалося лише сном і лиш через два-три дні прийшло усвідомлення реальності.

– Леді? Ну що?

– Га? Так?

– Ура! – в один голос заволав кримінальний квінтет і почав стрибати, обійматися, верещати, загалом виявляти радість від досягнення мети.

Спершу я не зрозуміла, а потім як зрозуміла!

Це ж виходить, що небажана зустріч все-таки відбудеться і виною тому – моя задумливість. Коротше, і знову знайшла пригоди на філешку¹. Ну Йоханий бабай! Це ж треба було так… Нема слів, одні емоції.

Потираючи скроні, вирішила випробувати методи Вести: видавила найжалісливіший погляд з мого арсеналу, пустила сльозу і надула губки… На жаль, до кота зі «Шрека» мені як до місяця, ну, або взагалі – до Великої Магелланової Хмари² (у кращому випадку!).

Дівчатка, звичайно, не озвучували, але на їхніх обличчях стояло питання: «Леді, Вам потрібно в туалет, але Ви не знаєте, як нас залишити?»

Отже, трюк не спрацював, зате зміг добре розвеселити.

– Кхем-кхем, то коли ми з нею зустрінемося? – Спробувала змінити тему.

– Зараз, – тихо, спокійно і... владно?… відповіла Лілі.

Ніфіга собі! Якщо з приводу тихо і спокійно питань немає, але тиск голосом - це щось нове. Ось і результат впливу родичів – замашки політиків.

Такими темпами мені не вистачатиме лише владного дракона, хоча претендент є і має великі шанси на успіх. Причім вони настільки великі, наскільки і ймовірність залишитися без пальців, адже дехто вже не один раз робив на них замах.

– Нелегкий шлях педагога. Ну та нехай, назвався груздем – лізь у кузов, – мене не зрозуміли, але воно й на краще. – Ведіть, подруги днів моїх суворих.

По секрету моя «свита» нагадувала радянську екранізацію «Вінні-Пуха»: ось нам і П'ятачок-Веста, Вінні-Пух-Белінда, Іа-Іа-Юдіт, Сова-Овідія і Кролик-Ліліана, ну а Кон, поки (дай бог, щоб це "поки" не закінчувалося!) що спокійний глядач, я ж, у свою чергу – оповідач. Якщо коротко, «Санта-Барбара», кіно та німці – відпочивають.

І все ж таки, потрібно завершити картину! Моє почуття прекрасного праведно обурюється і вимагає втручання:

– «Куди йдемо ми з П'ятачком –

Великий це секрет!

І не розкажемо його

О НІ! І НІ!

І ТАК!…»

Шість здивованих і зацікавлених пар очей глянули на мене, але швидко зметикували і почали повторювати.

Процесія, що прямує на урок етикету, тривала, поки на шляху нам не зустрілася тітонька К'яра. Ну, як завжди. Попалися, які кусалися, тобто, які наспівували. Але, здається, тітонька думала інакше. Ну, чи як ще можна було витлумачити цей погляд?

– Дівчатка, а ви випадково плодів флагумеперса не зустрічали?

Що й слід було довести!

– Нє-а! – відповіла за всіх Веста.

– Точно? – не повірила жінка.

– Ага! – підтвердив наш «Вінні-Пух».

Ще раз окинувши нас уважним поглядом і не відчувши запаху ні злощасних плодів, ні відомого мені алкоголю, вона все ж нам повірила і перестала загороджувати дорогу. Ми навіть продовжили б наш похід до небажаної для мене зустрічі, але я помітила, як з кишені…  кишені ж?… Тітоньки випала одна фотографія.

Щоб відстрочити невідворотне, дехто (не показуватимемо пальцями, хто саме) зробив назад пару кроків і підняв клаптик паперу.

Надія була спрямована на те, що з'явиться причина трохи запізнитися, але саме через це клаптик виникла гостра необхідність все ж таки не йти на зустріч.

Здавалося б, звичайне чорно-біле фото, де зображена пара, що обіймається, та ось тільки було одне але: і фото, і пара мені були до божевілля знайомі!

– Дівчатка, йдіть уперед. Я вас пізніше наздожену.