Розділ сьомий. Як добити самооцінку і врятувати одну із принцес

– Тітонько, а мені обов'язково бути присутньою на заняттях дівчаток?

– Особисто я цього не рекомендую. Один із можливих результатів «присутності» ти на собі вже випробувала. 

Логічно, та що мені робити в цей час?

– А для мене є якісь спеціальні завдання як для няні?

– Міко, прошу, не лізь нікуди, – зупинилася жінка і повернулася до мене обличчям.

– Так я й не лізу.

Докірливий погляд намагався пробудити в мені пам'ять про те, куди я могла залізти, але мозок категорично не хотів видавати ці спогади.

– А твоя спроба заступитися за жертв тиранії?

Так от вона про що!

– Але хіба не в цьому полягає моє завдання: допомагати дітям у їхніх завданнях та навчанні…

– Міко, люба, послухай мене! Ти не гувернантка, ти няня принцес. Твоє завдання – супроводжувати їх на офіційних та неофіційних зустрічах.

– Тоді це не в моїй компетенції. Я педагог, а не досвідчена фрейліна. І зазвичай все навпаки: багато фрейлін і одна принцеса, а не багато принцес і одна фрейліна.

– А що ти з цим зробиш, Мікаелло? У тебе немає вибору! Для забутої батьком та нареченим принцеси, яка втратила свій титул – це ідеальне місце роботи.

Так, про батька я чую вперше!

– Міко, – зітхнула вона після задишки від викриків, – вибач, але це все, що в моїх силах. Керівниця двором насправді не має такої вже великої влади. Якби тільки наш з Іветтою батько не видав її за цього… цього… Закіра! – ймовірно чоловіче ім'я вона мало не виплюнула. – Будь проклята сім'я герцога Іфемір!

З кожним словом зрозумілого ставало дедалі менше, а запитань дедалі більше.

Щось мені підказує, що тут замішані ті ще «Ігри Престолів» і в них брала участь справжня внучата племінниця К'яри, як і її мати колись. Але яка ж у них роль колишньої принцеси Аргентуму? Дай Боже мені в це не влипнути!

– Мила, якщо тобі так нудно сидіти у своїй кімнаті, чому б не прогулятися в саду?

– А тут є сад? – відволіклася від своїх роздумів та залякувань невідомим майбутнім себе самої.

– Звичайно! Сад королеви Астрід – це національне надбання! – Із захопленням вигукнула тітонька.

Сад тієї красуні? Значить у неї і руки із того місця? Що за несправедливість!

– Проведете мене?

– Обов'язково! Це те місце, яке має побачити… Гем, щось трапилося, люба?

– Ні, – спробувала видавити подобу усмішки. Приховувати емоції у мене завжди виходило погано, і я про це знаю. Ну а що? Це не те, чого можна навчитись, але пробувати мені ніхто не заборонить.

– Це точно сад королеви? – Засмутилася ще сильніше.

Ні, на короля я в жодному разі не претендую, але існування настільки ідеальної жінки вганяє в депресію, ну ніяк не мотивує прагнути більшого. А чому? Бо рівня такої жінки нам, звичайним смертним, ніколи не досягти.

Ну от як шалено красива жінка, на яку явно заглядалися не тільки чоловіки, а й представниці слабкої статі, могла створити щось прекрасне настільки, що може позмагатися і з майстерністю найдосвідченіших гуру садового ремесла?

– Чудово, скажи?

– Безперечно.

– Адже вона була ще й майстром меча, – поклала новий камінь на вмираючу самооцінку звичайної студентки.

На тлі вінценосної матері, нехай уже й покійної, для того, щоб відчути себе нікчемною бактерією, навіть плювати не потрібно. Люди це зроблять за тебе.  Причому ще й з великої відстані.

Де я і де ця богиня?

– Ліліана була абсолютно права, – ледь чутно озвучила свої думки.

– Ти щось казала?

– Мадам К'яро, там прибув вольфрамівський набір посуду і столових приборів.

Вольфрамівський? Ні, ну якщо столові прибори з вольфраму уявити що можна, то посуд – це щось за межею мого примітивного розуміння! Будь жива Її Величність Астрід, готова посперечатися, що вона могла б провести лекцію з приводу столового приладдя з неможливих матеріалів. Ну, наприклад, салатниця з літію, вилка з францію, ножик з натрію, ложка з рубідію і так далі.¹

– Порцеляна чи глина? – Запитала тітонька.

– Порцеляна, мадам.

Вони продовжили розмову, а я намагалася сховати сором. Ну як можна було забути, що назви країн-королівств тут схожі з назвами металів у таблиці Менделєєва? Якби я озвучила свої думки, виглядала б як неосвічена клуша, яка не розуміє елементарного.

"А може ти нею і є?" – гидкувато запитала Аутоагресія², чим остаточно добила Самооцінку.

Вона скорчилася в передсмертній агонії, а Почуття Сорому виросло до нечуваних розмірів.

– Мікаелло, вибач. Мені потрібно йти.

– Ага, – відповіла на автоматі, поки до Почуття Сорому прийшла її вгодована подруга Депресія.

А давати Депресії стати до керма – не в моїх правилах, тож її треба проганяти!

Що є найкращим засобом від депресії, за словами мами, бабусі та дідуся? Правильно!  Робота. Он там, біля дерева, якраз росте трава, яка тут точно зайва. 

– Депресія є, - схопилася за перший бур'ян.

– Депресії немає, – вирвала його.

– Самооцінка була, – схопилася за наступний.

– Самооцінку при… – вирвала траву, але запнулася. – Стоп! Не туди! Що ще там?  Поганий настрій є.

– Але хорошим він так швидко не стане! – вирвала чергову небажану рослину.

Ось так протягом тривалого часу я справлялася з наслідками знайомства з портретом і описом характеру покійної королеви, поки не почула голос її молодшої дочки.

Неподалік виявився маленький ставок, у який дивилася Веста.

– Піднімися! – кричала дівчинка, тупаючи ногою.

Ну я й піднялася з колін, помітивши зелену пляму від трави на гарній сукні. Молодець, Мілано, просто супер! Так тримати!

– Встань! – намагалася вказувати воді принцеса, але нічого в неї поки що не виходило.

Схоже вона думає, що має магію води? А така у цьому світі є?

Стоп! Світ? Чому я думаю, що це інший світ? Може, просто невідомий континент, який поділено на королівства із дивними назвами, одягом, традиціями… у якому є магія.