Розділ шостий. А ось і зустріч з королем, а там ось – королева!

Залишок дня пройшов більш-менш спокійно, адже велику частину часу я сиділа в кімнаті і розмірковувала над тим, що сталося під час обіду та вечері, на якій були присутні тільки шестеро. Не говоритиму, що дівчаткам було соромно, адже виявилося, що зрозуміти їх набагато складніше. Можливо, вони просто мовчали через відсутність того, про що можна розповісти чи запитати.

І ось знову сама наодинці зі своїми думками та здогадами. Невже це не сон? Це все реально? Де я? Де є справжня принцеса Аурума? Як я тут виявилася? Чому ми з нею схожі? Як мені повернутись?

Питання плодилися, а почуття безвиході та беззахисності накривали, як лавина чи навіть цунамі. Дихати ставало все важче, через що діафрагма скорочувалася все швидше та швидше. Страх розростався з серця і огортав тіло. Руки й ноги німіли, а майбутнє здавалося все страшнішим і страшнішим.

Як бути далі? Як повернуться додому? Чи це можливо? А якщо ні, то я більше ніколи не побачу маму та Наталку? Арчі більше ніколи не намагатиметься мене забруднити чи вкусити?

Опаляюча сльоза вийшла за межі дозволеного, стікаючи все нижче і нижче по щоці, доки не впала на коліна. За нею пішла наступна, і ще одна, і ще... Вони перетворювалися на два струмки, а ридання із завиваннями виходили самі собою. Повітря не вистачало, через що з'явився кашель.

Обійнявши подушку і плачучи, я заснула ближче до ранку, щоб прокинуться рано-вранці під крики з коридору. І не прості гучні розмови, а приголомшливий дитячий крик, що свідчить про негаразди.

Через різке піднесення, голова закружляла, але це не завадило кинутися до джерела звуків. Не втрачаючи жодної секунди, я відчинила двері, перед якими стояла Белінда, обплутана якимись стеблами.

– Що трапилося? – Розгублено запитала дівчинку і глянула на годинник. П'ята ранку. Супер!

– Я загубилася.

– А чому плакала?

Ну не скажу ж я їй: Ти чого о п'ятій ранку кричиш у мене під дверима?

– Нікого не було, і я злякалася.

– Гаразд, а що це за стебла?

Мені здається, чи вона почервоніла.

– Ну, розумієте... іноді я не можу контролювати свою магію. Найчастіше коли мене переповнюють емоції.

– Зрозуміло.

А як її відвести в їхню кімнату, якщо точне знаходження тієї кімнати мені не відомо? Єдине, що відомо – кімната десь далеко. Ось тільки де питання.

– А чому у вас червоні очі?

– Ем… – я не знала, що й відповісти, адже не скажу, що до мене дійшло, що я потрапила туди – невідомо куди! – Мені наснився страшний сон! Ось я й плакала.

– То Вам теж сняться кошмари?

– Так я теж людина.

– Але ж ви няня!

– Беліндо, а хочеш розповім один секрет будь-якого педагога? – Дівчинка кивнула, а я продовжила. – Усі ми люди та прояв своєї людяності, не лише співчуття, а будь-яких емоцій – не страшно і не є помилкою. Просто педагог – це людина, яка має бути прикладом для дітей.

– Гм ... Тато з дядьком говорять так само, але ось єдина відмінність – правителі не в жодному випадку не повинні показувати емоцій, і вони несуть відповідальність за всіх-всіх жителів королівства!

Таке щире захоплення у її очах викликає радість. Отже, тато і дядько входять до її референтної групи¹?

– Мила, давай я відведу тебе до вашої кімнати, а на шляху ми з тобою ще поговоримо. Ти пам'ятаєш, де знаходиться твоя кімната?

– Якби я могла її знайти, то давно б повернулася.

І як же тепер бути? Не залишати її саму тут! А якщо це ще одна пастка? Гаяне, напевно, спить. Та й як її покликати чи де кімната дівчини, я не знаю.

Тут ромашки ніде не зростають? Ризикнути. Чи не ризикувати. Ризикнути. Чи не ризикувати. Ризикнути. Чи не ризикувати. Ризикнути. Чи не ризикувати. Ризикнути. Чи не ризикувати.

Ай! Була не була!

– Тоді проходь! Залишишся в мене, а коли прокинеться Гаяне, вона відведе тебе до сестер.

– А мені можна? Адже ми погано з вами вчинили.

– Добре, що ти це розумієш.

– Але ж ви могли мене просто залишити в коридорі або проігнорувати раніше, – поділилася можливими варіантами моїх дій Белінда.

– Щоб із тобою щось трапилося чи щоб ти щось наробила? Ні, дякую! Неприємностей мені поки що вистачає з головою.

Вона так і стояла за порогом, дивилася в підлогу і смикала край нічної сорочки, так і не наважуючись увійти.

– Щось трапилося?

Дівчинка перевела погляд управо, підібгала губи і про щось міркувала.

– Знаєте, – промовила Володарка Лоз, – я, мабуть, піду.

– Куди?

– В кімнату.

– То ми ж не знаємо, де вона.

– Я згадала, – Белінда зробила кніксен і втекла. Але не добігши до дверей, що раптово відкрилися, обернулася і крикнула: «Спасибі, леді Мікаелло!»

Невже це все ж таки була чергова пастка, але третя принцеса вирішила мене пощадити? Навряд чи. Швидше за все, вона побачила знайомі двері. Ну не могла вона змилуватися тільки через те, що я запропонувала їй допомогу?

Так і роздумуючи, пастка це була чи ні, так і пролежала годин до восьмої, а потім з'явилася Гаяне з сукнею. І цього разу це було пристойне літнє плаття небесного кольору, поділ якого був по щиколотку.

– Дякую, – крикнула у двері, коли служниця вийшла за двері.

Слова ввічливості – запорука добрих стосунків із людьми, адже після них на душі завжди тепло. Але тільки за умови, що ввічлива людина не сідає на шию!

На сніданку, який цього разу я не пропустила, з мого боку сиділи Белінда та Веста, а навпаки – Ліліана, Юдіт та Овідія. Та ось тільки атмосфера була дивною. Вони посварилися? Але краще зараз у це не лізти.

– Приємного апетиту, дівчатка.

– І вам, леді Мікаелла, – в унісон відповіли мої «сусіди за місцем їжу», «опоненти» ж у відповідь мовчали.

У тиші ми ділили трапезу до того, як один із стражників, який стояв за дверима, не зайшов, змусивши машинально встати і припустити, що це знову по мою душу. Але що я цього разу зробила?