Як позбутися принцеси

Розділ 12. Мері.

Ранок наступного дня після втечі Еліари.

 

Ранок наступив дуже швидко, я скочила за звичкою з першими промінчиками сонця, закортіло навіть вийти на терасу та посмакувати кавою. Тією самою, яку я зазвичай приносила принцесі на сніданок. Часом ми пили каву разом з Еліарою та пліткували. І тим самим ця невгамовна дівчина здавалася простішою та людяною, попри свій високий статус та всі манери та правила, яким її вчили змалечку.

Прийнявши прохолодний душ я поспішила вдягнути костюм для верхової їзди та високі чоботи, знову прикріпила на обличчя вуаль та спустилася вниз.

— Доню, доброго ранку, — посміхнулася мені матір Еліари, ледь я з’явилася у вітальні. — Ходімо, попліткуємо, вип’ємо разом кави, поки Крістіан не приїхав.

— Доброго ранку. Я…

— Ну, ти чого? Ти часом не захворіла? — занепокоїлася Софія.

— Все добре, — нарешті кивнула я, намагаючись опанувати себе. — Ходімо.

Королева Софія була м’якою та доброю жінкою, ніколи не чула від неї лайки, вона не сварила прислугу, навпаки, могла навіть прийти на кухню та поцікавитися чи не потрібна допомога, чи всі продукти доставили вчасно, помічала настрій кожного та завжди знаходила час, щоб просто підтримати, а іноді й допомогти тому, хто справді цього потребував. Саме цим вони були схожі з Еліарою.

Ми вийшли в сад та влаштувалися за столиком під широкою вербою, що стояла біля штучного озера з золотими рибками. Тут вже подали сніданок.

— Еліаро, знімай ту пов’язку, ми самі, ні до чого приховувати обличчя, — лагідно попросила королева, але я рішуче замотала головою:

— Ні, я страшна. Ще хтось побачить… Вибач, але нехай буде так.

— А ти до нашого лікаря зверталася? Може якусь мазь б взяла.

— Крістіан обіцяв поділитися. Ми вчора домовилися, — швидко промовила я та взяла до рук філіжанку з кавою.

— Як цікаво. Ну, гаразд. Я бачила твої очі вчора. Він тобі сподобався, люба. Знаєш, колись давно, коли мене з твоїм батьком-королем знайомили, я була така сама. Ховалася на горищі та не хотіла спускатися. Боялася, що він виявиться страшним чи старим, — жінка ніжно усміхнулася.

— Ого, такої історії я не чула, — швидко відповіла я.

— Я справді не розповідала її тобі, але тепер дивлюся на тебе та згадую себе у юності. Часом ми справді не знаємо чи правильні наші рішення, лише час дасть відповіді. Довірся батькові. Він справді дбає про тебе.

— І що король одразу ва… тобі сподобався? — перепитала я дуже обережно, адже мало не звернулася до королеви за звичкою на «ви».

— Ну, було щось в його погляді, що торкнулося серця, але закохалася в нього я значно пізніше. Він робив такі милі подарунки та влаштовував побачення, що я зрештою не встояла…

— Ого. Навіть подумати не могла…

— Те, що він обмежував твоє спілкування та часом сварить чи забороняє щось робити, лише заради того, щоб вберегти, мила.

— А може я хотіла того спілкування? Хотіла ходити до школи, як й всі діти?

— Повір, на те були причини. Якби все було так просто… — королева замовкла, й я зрозуміла, що є щось таке від чого Еліару намагаються вберегти. Щось таке, що може становити для неї загрозу.

— Гаразд, що вже про це говорити. Але ж моє навчання в Академії не скасується?

— Ні. Твої заручини та шлюб з Крістіаном гарантія твоєї безпеки, тож, ти зможеш далі навчатися разом з усіма студентами. Не хвилюйся, — вона накрила мою руку своєю.

— Добре, — кивнула я.

Як же я зараз раділа тому, що ми дійсно були близькі з Еліарою, що вона розповідала мені такі дрібниці про себе, що я почувалася впевненою перед королевою.

Ворота палацу розчинилися, та на територію саду в’їхав Крістіан. Він спішився, залишивши коня охоронцям, та попрямував до нас.

— Доброго ранку, Еліаро! Ваша Величність, мої вітання! — привітався хлопець. — Готова до прогулянки?

— Доброго ранку. Так, я готова, — кивнула йому, відчуваючи в грудях приємно тепло. Ох. Як же мені не подобалися ці раптові відчуття. Це неправильно.

— Не буду вам заважати, дітки. Приємної прогулянки.

Королева поспішно покинула нас, залишивши наодинці.

Крістіан взяв мене за руку.

— Я всю ніч думав про тебе, Еліаро, — прошепотів він мені на вухо, а я відчула, що червонію.

— Ох, — зітхнула я.

— До речі, я приніс тобі крем. Ось, тримай. Це дозволить тобі одужати та забути про проблему з прищами, — він вклав мені у долоньку маленьку баночку.

— Дякую, — ледь вимовила я.

— Ходімо, твого коня вже привели, я розпорядився.

— Сміливо, — відповіла йому, переводячи погляд на ворота, біля яких вже дійсно готували до прогулянку білосніжного коня. Белла. Я знала цю кобилку. Вона дуже слухняна та обережна.

Ми виїхали з подвір’я королівського палацу, відправившись в бік проліску, що розташувався неподалік.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше