Розділ 4. Еліара.

— Георг, — витерши серветкою губи, раптом протягнув мені свою широку шершаву долоню чоловік.

— Прошу? — здивувалася я.

— Моє ім’я — Георг. Ми з вами не познайомилися, — приємним низьким голосом проговорив незнайомець.

— Е-е… Мері, — назвалася у відповідь, усміхнувшись й обережно знизавши його кінцівку.

— Гарна ви дівка, Мері, тільки чи не боїтеся ось так от самі мандрувати? Це може бути небезпечно в наших краях.

Я уважно вивчала чоловіка навпроти: вдягнений у чорні шкіряні штани, льняну сорочку, поверх якої накинута жилетка. Він мав широкі плечі, густу руду бороду й виразні зелені очі, а міцні руки, здавалося, з легкістю могли зламати не лише столову виделку, а й палицю. На зап’ястку мідяний браслет, на шиї — ланцюг з медальйоном у вигляді змії. Втім, голос залишався лагідним, з нотками справжньої батьківської турботи.

— Хіба? Мені здавалося, в нашому королівстві немає розбійників, — зробила дуже здивований вигляд, розвивши руками.

— Ви, мабуть, столична, — крякнув Георг. — Що королівська родина, що мешканці не знають реальних справ нашої держави й дуже далекі від того чим насправді живе народ, — махнув рукою чоловік, допиваючи свій бокал пива. — Принеси ще, — крикнув офіціанту.

— Вгадали, — я з цікавістю продовжувала дивитися на нього. Здається, у мене є унікальна нагода почути та на власні очі побачити як живе королівство за межами палацу.

— Я одразу це зрозумів, Мері. Вас видно здалеку. По стилю, поведінці й навіть по вашому погляду, — він провів рукою по своїй бороді.

— Розкажіть щось ще, Георге. Ви, мабуть, досвідчений мандрівник, раз знаєте про всі пастки доріг. Чому подорож між селами небезпечна? Що може статися посеред білого дня?

— Я багато років перевожу різні товари та речі між селами. Торгівець, поштар та коваль в одному лиці, — усміхнувся велетень. — Повірте, охочих до легких грошів та наживи багатенько.

— І що, на вас теж нападають? — спитала я, не в змозі повірити у почуте.

— Було кілька разів, — чесно промовив Георг. — Але одна справа я. До того ж мене вже всі розбійники добре знають, то вже й не наважаться напасти. Інша справа, коли їде самотня дівчина, ще й без зброї, — велетень перейшов на шепіт. — А чоловіки ніколи не проти трохи розважитися та розслабитися. Ти ж розумієш, про що я? — вкрадливим голосом додав велетень.

Від цих слів по спині пробіг неприємний холодок.

— То, може й ви теж з тих, хто не проти розслабитися? — зібрала волю в кулак та вже готова була навіть вдарити за такі не тактичні пропозиції.

— Та ви що, у мене дружина та троє дівчат! Я — ніколи. Навпаки. Хочу захистити тебе, — додав Георг м’яким голосом. — Просто знай, завтра на світанку я їду на схід. Можеш приєднатися, тобі ж по дорозі? Поруч зі мною ти будеш в безпеці, Мері.

Офіціант приніс йому ще один бокал пива, а я не знала де себе подіти. Почуте не вкладалося в голові. А пропозиція здавалася ще більш небезпечною, ніж продовжувати шлях наодинці. Хтозна, що в нього насправді на меті. Раптом, він і є той самий розбійник чи ґвалтівник.

Переповнена таверна гуділа немов стривожений вулик. Тут справді було багатенько вже нетверезих чоловіків та жінок. Деякі парочки не соромилися цілуватися просто на очах у всіх, а дехто навіть дозволяв собі відверті пустощі. Усвідомивши чим саме займається парочка у протилежному кутку залі, я поспішно перевела погляд на сцену. Тут йшов виступ й навколо пілона крутилася танцівниця у відвертому купальнику.

Звідусіль доносилися дзвін бокалів, сміх, стогони. За сусіднім столиком йшла гучна розмова про чималі податки, поруч плакав хлопець років трьох, якого мати вже хвилин двадцять намагалася змусити поїсти суп. Втомлені офіціанти бігали між столиками з повними розносами, або ж збирали брудний посуд. Ось вона реальність. Ось те життя, про яке не згадують в палацовому етикеті.

Я прикрила обличчя долонями та гучно видихнула.

— Це справжнє життя селян, Мері, — голос Георга прозвучав так раптово, що я здригнулася.

— Я й уявити не могла… — проговорила, взявши до рук склянку з лимонадом, яку мені щойно принесли.

— Моя пропозиція в силі. Я чекатиму пів години після сходу сонця. Якщо ти вирішиш їхати сама — нав’язуватися не стану. Але раптом що — просто скажи, що ти знаєш Георга.

— Дякую, — кивнула я. — Але можна одне питання. Чому ви вирішили, що я потребую вашого захисту?

— Досвід, моя люба, — просто відповів Георг. — На добраніч, Мері.

— Мирної ночі.

Велетень пішов, а я залишилася сама, думки плуталися. Я вагалася, чи варто довіряти першому зустрічному.

— Скажіть, а ви давно знаєте Георга? — звернулася до офіціанта, який підійшов до нашого столика забрати брудний посуд.

— Років десять, напевно. Він часто у нас зупиняється між своїми мандрами.

— І він справді має родину?

— Так. Дружина та діти Георга мешкають у Білогір’ї, а сюди він везе товар на продаж, ну й навпаки.

— Зрозуміло, дякую.

— Гарного вечора, панно.