Розділ 3. Еліара.

Каштан радів поїздці не менше за мене та впевнено крокував по пильній дорозі. Попри ранній час нам зустрічалися інші вершники та кінні екіпажі. Я вирішила рушити на схід. У бік Білих гір та прикордонних селищ, що розташувалися на самих околицях королівства.

За нашими з Мері підрахунками дорога туди від Сонячних Лоз мала зайняти три дні. Ми проклали на карті червоним олівцем ламану лінію та навіть позначили придорожні готелі й таверни, де я могла б зупинитися, щоб поїсти та відпочити. Головне дотримуватися легенди та не забувати, що я просто служниця, яку відправили за сукнями для принцеси до відомої кравчині. Мері була впевнена, що ім’я майстрині місцеві самі скажуть, бо в кожному селі точно такі були.

Години за три моєї подорожі я відчула, що більше не можу. І хоч вже не було так спекотно, як влітку, але сонце все одно нещадно палило шкіру обличчя, вітер грався з плащем, а спина стала просто дерев’яною.

— Тпру! — зупинила його. Ми все ще їхали вздовж золотистих полів. В животі забурчало від голоду та спраги. Я сповзла з коня просто на суху траву на узбіччі та витягнула з сумки пляшку води, зробила кілька жадібних ковтків, витерла рукавом губи — давно мріяла про це, але кожного разу мені нагадували, що так себе поводити не можна. Налила води у спеціальну дорожню миску й опустила її перед конем — він теж почав жадібно пити. Я ж дістала ранкову здобу та відкусила добрячий шматок, одночасно розгорнула засалений аркуш мапи нашого світу просто на траві, намагаючись зрозуміти, де саме ми зараз знаходимося та скільки ще їхати до першого поселення, тих самих Зелених хуторів. Здається, залишилося близько половини, якщо врахувати, що вітряки, позначені на мапі, височіли попереду.

Вгамувавши голод і спрагу та давши собі трохи часу віддихатися, ми з Каштаном продовжили нашу мандрівку, і за дві години легкої риси дійсно опинилися перед воротами невеликого містечка. Привітно кивнувши охоронцям, я спитала, де тут можна зупинитися для відпочинку, й рушила у вказаному напрямку.

Поселення Зелені хутори недарма отримало свою назву. Воно розташувалося у широкій долині на березі річки. Навколо поселення — поля, на яких працювали місцеві фермери.

Спішившись, я минула великий ринок, що розташувався у самому центрі: ледь втрималася від спокуси зупинитися та скуштувати свіжої бринзи чи яблук, адже торговці активно пропонували свій товар.

Я була настільки виснажена дорогою, що зараз мріяла тільки про гарячу ванну та м’яке ліжко, тож, з полегшенням видихнула, коли у вузькому провулку нарешті знайшла той самий готель для мандрівників. Прив’язала коня у стійбищі та, підхопивши свою дорожню сумку, поспішила всередину триповерхової будівлі.

Старі дерев’яні двері, пофарбовані синьою фарбою, зі скрипом відчинилися, і я опинилася у невеликому передпокої, де за письмовим столиком біля єдиного вікна сиділа молода дівчина, схилившись над товстою амбарною книгою.

Втім, побачивши мене, вона підскочила, поправила свою спідничку та посміхнувшись промовила:

— Вітаю вас, пані! Чим можу допомогти?

— Добрий день, — відповіла, кивнувши головою. — Мені потрібна кімната для відпочинку до ранку. Завтра планую продовжити свій шлях.

— Зачекайте хвилинку, — вона перегорнула сторінки, вишукуючи щось у своїх записах, а потім знову подивилася на мене. — Залишилися лише сімейні апартаменти, двокімнатні з власною ванною кімнатою. Вони коштуватимуть дорожче… — сумним голосом додала дівчина й уважно втупилася на мене, явно оцінюючи, чи зможу я собі дозволити таку розкіш. Її погляд мені не сподобався.

— Мені підходить, — швидко відповіла, діставши мішечок з монетами.

— Гаразд, тоді заповніть анкету, — буденно проговорила вона, опустивши на сальну поверхню свого робочого місця жовтий аркуш та перо. — Ми подбаємо про вашого коня, нагодуємо та почистимо. Ця послуга входить у вартість. Також ви можете відвідати таверну: вона у сусідній будівлі, там подають дуже смачні місцеві страви.

— Дякую вам. Я обов’язково навідаюся, — простягнула дівчині заповнений бланк.

— Кімната на другому поверсі, двері з номером «вісім», — робітниця вказала рукою на сходи.

— Дякую.

Тут всюди панувала напівтемрява, відчувався запах сирості та затхлості. Зовсім не так затишно, як було у дядька Стівена. Втім, шукати кращих умов в мене не було сил — доведеться потерпіти. Я сама прагнула вільного життя, тож, тепер отримую по повній програмі.

Кімнати мої дійсно виявилися просторими й мали власний душ та туалет. І навіть свіжовипрані білі рушники на полиці. Швидко перевдягнулася, прийняла душ та без сил впала на ліжко.

Прокинулася вже коли сутінки опустилися. В животі забурчало, нагадуючи мені про те, що за цілий день я з’їла лише невеликий шматок булки, тому швидко привівши себе до ладу, я поспішила назовні.

Єдиний вільний столик в таверні знайшовся в самому кінці зали, саме до нього привів мене юний хлопчина, що приймав замовлення.

Я попросила комплексний обід, про наявність якого сповіщала вивіска на стіні закладу. В нього входив м’ясний бульйон з локшиною, рагу та солодкий чай.

Але не встигли мені принести ці страви, як навпроти мене плюхнувся кремезний рудий бородатий дядько, від якого пахло конем, потом та дорогою.

— Вітаю, леді, вибачте, але це єдине вільне місце, а я втомлений та голодний. Чи не будете проти, якщо я складу вам компанію за вечерею?