Розділ 2. Еліара.

Ми продумали з Мері навіть те, де зупинитися на першу ніч. Це була невелика таверна на околиці столиці, хазяїна якої дівчина добре знала.

Зупинившись біля двоповерхової дерев’яної будівлі, я зітхнула. Зсередини доносилися гучні розмови, сміх та музика. А ще тут стояв доволі неприємний запах поту змішаного з алкоголем. Було лячно заходити всередину, я зморщила носик та нахмурилася.

— Гей, чого встала посеред дороги? — почувся зовсім нечемний голос десь збоку, чим налякав мене.

— Перепрошую? — обернулася на кремезного дядька, що світив мені просто в обличчя своїм ліхтарем.

— А, Мері, ти чи що? Не впізнав. Вибач. Ти куди проти ночі зібралася? — тон змінився на більш привітний.

— Я, — кивнула, пригадавши настанови Мері. — Дядько Стівене, привіт. Принцеса відправила до кравчині, а ти ж знаєш, вона носить сукні тільки з Білогір’я, то я негайно вирушила в подорож. Ото, думаю, зупинюся тут, у тебе, й на світанку поїду далі…

— Балувана твоя принцеса, а ти всі її капризи втілюєш, — хилитнув головою Стівен та продовжив буркотіти. — Невже не могла в палаці почекати до ранку чи що? Небезпечно по ночах їздити скільки вже разів тобі казав! А ти знов за своє. Злазь, син зараз коня заведе до стайні. Звичайно, що зупинишся в мене, — він протягнув мені свою широку долоню та допоміг злізти з коня.

— Ой, не кажи, Стівене, — махнула рукою. — Але звикла я до нашої Еліари. Вона мені наче сестра. Все ж таки виросли ми разом, — я намагалася не видати свого страху. І хоч служниця змусила мене вивчити ці фрази напам’ять, все одно боялася, що він запідозрить, що я насправді не Мері.

— Проведеш до кімнати? Не хочу, щоб твої п’яні гості до мене чіплялися, — очима кліпнула.

— Не бійся. Тебе тут ніхто не посміє образити та й гості мої чемні. Я слідкую за ними. Гей, малий, — крикнув він кудись у бік. — Подбай про коня.

З темряви до нас вибіг зовсім юний хлопчисько років дванадцяти, привітався зі мною та узявши Каштана повів того за будинок.

— Мері, ходім. — Стівен схопив мене за руку та провів усередину таверни. Тут я на мить зупинилася, кинувши погляд на стіл, за яким сиділа компанія чоловіків. Вони пили пиво та грали в доміно, кидаючи кістки та голосно сміялися, щось розповідаючи один одному.

— Один-три!

— Три-сім!

— Риба! Я знову зробив тебе, Лео! Гони мої монети, — задоволено промовив товстун, грюкнувши по столу кулаком.

Я відчула як все всередині стиснулося від страху. Втягнула голову в плечі та поспішила за Стівеном.

Ми пройшли крізь просторий хол-їдальню до сходів, що вели на другий поверх. Тут вже було значно тихіше.

— Де ванна кімната, пам’ятаєш? Жіночі кабінки праворуч наприкінці коридору, — ткнув рукою у потрібному напрямку хазяїн цього незвичного закладу. — А от й твоя кімната, — він витягнув з кишені ключ та протягнув мені. Ми стояли під дверима з цифрою «три».

— Дякую, — я швидко взяла ключ й натомість віддала чоловіку кілька мідяків.

— Почувайся як вдома. Зранку залиш ключ у дверях, бо я в такий час ще спатиму.

— Домовилися, — швидко кивнула я.

— Ти голодна? Може принести тобі вечерю?

— Дякую, дядько Стівене. Не варто. Я встигла поїсти, — кивнула у відповідь.

Поруч з цим кремезним чоловіком я почувалася максимально ніяково, тому поспішила сховатися за дверима кімнати.

 Вона виявилася крихітною. Біля вікна стояло невелике односпальне ліжко, застелене білою постіллю та картатим пледом, на стіні світильник, що давав трохи світла. Навпроти кілька полиць та вішак, на якому я залишила свій плащ.

— А що ти очікувала тут побачити, Еліаро? Ласкаво просимо в реальне життя селян, — пробурмотіла собі під ніс.

Я зітхнула та взявши з полиці чистий рушник почимчикувала у ванну. На щастя, тут нікого зі сторонніх в цей час не було, а саме приміщення було хоч й маленьким, але чистим, а вода гаряча. Схоже, Стівен дійсно дбає про комфорт гостей. Мері не обманула. Швидко прийнявши душ та почистивши зуби, повернулася в кімнату та зачинилася зсередини. Пощастило, що я дорогою з ванни до кімнати нікого не зустріла, але з першого поверху все ще доносилися гучні розмови та сміх.

Я опустилася на ліжко, що заскрипіло, а матрац трохи провалився під моєю вагою. Цікаво, що там зараз в палаці? Сподіваюся, Мері впоралася з роллю принцеси.

Я ж готова була до будь-яких умов, ладна була стерпіти геть усе, лиш би подалі від батька та його дурнуватих вимог та правил.

Перевела погляд у вікно, за яким шелестів вітер.

— Вітер свободи, — з цією думкою я провалилася в сон.

На світанку мене розбудили півні, що сповістили про новий день, і я неохоче розплющила очі та потягнулася. Час рухатися далі. Поки мене не почали шукати.

Обережно вийшла з кімнати, тихенько спустилася вниз та вийшла на вулицю. Мене зустрів юний хлопчина, що вже вивів зі стайні коня.

— Мері, доброго ранку, — посміхнувся він мені.

— Привіт, малий, — промовила у відповідь. Ім’я хлопця категорично не хотіло згадуватися.