Розділ 1. Еліара.

— Еліаро! Негайно відчиняй та спускайся у вітальню! Всі чекають лише на тебе! — у двері моїх апартаментів щосили тарабанив батько-король.

— Я ще не готова! — вкотре відповіла й навіть ногою тупнула, демонструючи незгоду з його рішеннями.

— Еліаро, дитино! Ну, впусти хоча б матір! Вона допоможе з вбранням до вечері.

— Ні! Я сама впораюся! — відрізала я.

— Ось-ось приїдуть свати та твій наречений. Потрібно їх зустріти як цього вимагає етикет палацу. Ми не можемо порушувати багатовікову традицію! Ми з Софією та батьками Крістіана давно все узгодили. Сьогодні ви нарешті познайомитеся та ми оголосимо ваші заручини, — тон батька трохи змягчився.

— До біса такі традиції! — продовжувала гніватися я. — Дуже зручно все вирішити, не спитавши мене, чи не так? — на підлогу полетіла кришталева ваза з мого столу. Мене про ці кляті заручини повідомили лише тиждень тому. На що вони взагалі розраховували?

— Вперта! Я ж про тебе, дурну, дбаю! Одруження врятує тебе від участі у щорічному відборі для данини дракону… — тихим голосом додав король. Це все я вже чула раніше.

— Краще б ви домовлятися навчилися з сусідами! — буркнула у відповідь та глибоко зітхнула.

Тягнула час як могла, поки Мері, моя служниця, вдягала мою сукню для цього феєричного вечора-знайомства. У мене все майже готово для втечі, яку ми з Мері планували вже кілька днів. З того самого моменту, як я дізналася про плани батька видати мене заміж.

— Доню, ми вже сто разів це обговорювали: існує угода. Подобається тобі це чи ні. Це придумав не я. Збирайся та виходь на церемонію, або я винесу цю кляті двері! У тебе залишилося пів години! Будь ласка, будь розумницею! — востаннє промовив батько та в коридорі роздалися його квапливі кроки.

Я не збираюся ставати дружиною першого-ліпшого хлопця, але й ставити полонянкою чудовиська теж не хочу. Кожен рік королівство обирало дівчину, яка відправлялася до дракона, що живе у горах. Нібито це плата за те, що чудовисько не спалює наші поселення та дає доступ до якогось там джерела у горах. Жодна з дівчат за останні роки не повернулася додому, й ніхто не знає, що насправді з ними сталося.

Я витягла з шафи похідну сумку, в яку ми з Мері встигли скласти кілька простих комплектів одягу, змінне взуття, пляшку води, горіхи та пару бутербродів й навіть ніж, який я потайки кілька днів тому стягнула зі скарбниці батька.

— Мері, — прошепотіла я до служниці. — Ти готова?

— Так, принцесо, — кивнула дівчина. — Не хвилюйтеся. Я пам’ятаю все, про що ми домовилися. Ніхто не здогадається, що вітатися з вашим небажаним нареченим вийдете не ви, — вона усміхнулася, а я розправила кілька складок на синій атласній сукні, що неймовірно личила Мері, поправила зачіску, надягнула срібну діадему з вуаллю, що прикривала обличчя дівчини. Таємний образ бунтарки вийшов неперевершено.

— Ти прекрасна, Мері. Справжня принцеса, — обійняла дівчину. — Дякую, що погодилася допомогти мені.

Ми з Мері були ровесницями, разом росли та навчалися. Вона рано втратила батьків, тож, коли її взяли у наш маєток, моя мати та няня приділяли дівчині багато уваги та виховували разом зі мною. Ми стали подругами, й Мері з легкістю підтримала мою авантюру, погодившись зіграти мене у цей вечір.

Ми були одного зросту, мали однакові фігури, колір волосся та очей, а завдяки зачісці та вуалі ніхто не мав нічого запідозрити. Та й про мене дівчина знала все, тож, я була спокійна, що вона нічим не видасть себе, навіть якщо принц запитає щось надто особисте.

Я ж мала навпаки вдягнутися у вбрання служниці та відправитися до кравчині у віддалене поселення. Навряд чи це викликало б додаткові питання в охорони, бо робітники палацу часто виконували різні доручення королівської сім’ї.

Я начепила на голову хустку, підфарбувала очі та наклала туш. Поверх дорожнього костюма накинула плащ та пов’язала шарфик, який також захищав обличчя від пилу та вітру, адже осінні вечори досить прохолодні. Та й мені тільки це на руку — не впізнають одразу.

— Удачі вам, принцесо! — прошепотіла Мері, і я відчинила двері своєї кімнати, обережно визирнула в коридор, але там нікого не було. Чудово.

— Іди, — кивнула дівчині.

А сама, підхопивши сумку, тихенько поспішила слідом, спостерігаючи за тим, як служниця у моєму вбранні впевнено крокувала коридором, як спустилася мармуровими сходами, й десь знизу почувся голос батька:

— Доню, ну, нарешті! — я причаїлася за колоною, щоб подивитися на цей спектакль та переконатися, що нас не викрили.

— Ваша Величносте, — проговорила Мері копіюючи мої інтонації. — Я вже тут.

— А це що за маскарад? — невдоволено хмикнув король, кивком голови вказавши на вуаль.

— Ах, це. Не хочу, щоб Крістіан побачив мої прищі. Зранку висипка, — сльозливо зітхнула Мері.

— Любий, відчепись від неї, — заступилася моя мати. — Доню, ти добре себе почуваєш? — турботливо спитала жінка

— Все чудово, мамо. — спокійно проговорила Мері. — Звичайні прищі, — знизала плечима.

— Вибач батькові його суворість. Та й мені також. Ходімо у велику залу, гості вже прийшли, — мати ледь помітно усміхнулася та взяла короля за лікоть. Вони першими рушили до зали.