5

Подруги з академії магії вже чекали неподалік від столу з десертами. Ми за ці пару місяців встигли здружитися і я щиро хотіла віддячити їм за підтримку й терпіння.

Вони вже мали відьомські знання, володіли чарами, тоді як я досі плуталася в формулах заклять. Та жодна з них ніколи не насміхалася з моїх промахів — навпаки, пояснювали, допомагали, спрямовували.

Зараз одна неспішно ласувала тістечками, друга витончено прийняла келих вина з підноса офіціанта, а третя — Валері — стояла трохи осторонь, із захопленням розглядаючи залу.

— Аню! — вигукнула Альві, коли побачила мене і явно перестала стримувати емоції.

Вона защебетала про те, що цей бал — найрозкішніше свято, яке їй доводилося бачити. І взагалі, хто б міг подумати, що звичайна відьмочка з далекого північного містечка потрапить на прийом аристократії. Ще й побачить Імператора на власні очі!

— І все це завдяки тобі, — додала наостанок вона наостанок.

— Справді. — Погодилася  з нею Даяна. Вони з Альві не просто виросли в одному й тому ж холодному містечку, але й обидві з дитинства мріяли вступити до академії в столиці. Їм довелося неабияк попітніти заради того, щоб вибороти своє місце тут. — Ми всі з простих родин. І ніколи навіть не уявляли, що зможемо бути присутні на події такого рівня.

Я помітила, як поруч добродушно всміхається Валері, і її щоки, почервоніли від хвилювання, коли вона почала також дякувати:

— Якби не сукні, які ти нам прислала напередодні, ми б, певно, виділялися серед аристократів, — сказала вона. — А так... здається, ніхто навіть не здогадується, що ми не з їхнього кола.

Валері теж була зі столиці, але з найзвичайнішої сім’ї: її батько — пекар, що щодня встав о четвертій, щоб поставити тісто для хліба, а мати допомагала йому у крамниці. Коли в доньки проявилися магічні здібності, вони не повірили одразу — бо звідки у пекарській родині магія? Та пізніше дізналися, що прабабуся мала відьомську силу, й спокійно допомогли їй опанувати нові здібності.

Зніяковіло всміхнулася. Можливо, зараз я частина великого роду Сейнтфайр,  але родина Ковальових ніколи не була аристократами. В Україні ми жили, як і усі звичайні люди.

— Дівчата, ви ж мої подруги і хотіла, щоб ви теж трохи відпочили. Після всіх тих практикумів із зіллєваріння нам потрібно розслабитися.

— Ага, — засміялася Валері. — Особливо після того, як минулого разу нас ледь не вигнали з лабораторії через вибух, після спроби зварити зілля ідентичності.

З вуст Даяни зірвалося зітхання.
— І не нагадуй. До речі, — вона кинула короткий погляд у бік оркестру, — музика під час вашого з чоловіком танцю була... нестандартна. Як ти це назвала? “Ціс із Гелловін”?

— This is Halloween, — поправила її, ледве стримуючи усмішку. — Це з фільму мого світу.

Альві примружилася, у її зелених очах промайнула зацікавленість.

— З того дивного місця, де люди пересуваються в залізних каретах без коней? Ту штуковину, на якій тебе привезли в перший день в академії? — Дівчина зробила круг руками, ніби описуючи щось велике. —  Вона гуркотіла і їздила з неймовірною швидкістю. Мені тоді здавалося, що то щось із демонічного виміру.

Не витримала й розсміялася. В той злощасний день я проспала і не встигала вчасно приїхати до урочистої промови, після якої усі мали отримати студентські жетони. Але тато швидко знайшов вирішення проблеми, себто, завів свого буса і сказав застрибувати. Вибору особливо не лишилося і ми спочатку їхали якимись хащами, щоб не лякати людей, а потім виїхали на головну дорогу і тато пригальмував прямо біля воріт навчального (і водночас магічного) закладу.

— Ти б бачила обличчя вартових в той момент!  Один ледь не впустив списа, інший, здається, подумав, що на них напав якийсь металевий голем!

— О, Аню, тепер розумію, чому тебе всі запам’ятали ще з першого дня. Ти вмієш з’являтися ефектно!

— Це не спеціально виходить! — відказала я на слова Валері, зробивши безпорадний жест руками. — Обіцяю, наступного разу приїду більш традиційно…або ж навчуся нарешті літати на мітлі!

Наш сміх знову заповнив простір, змішавшись із музикою оркестру. У цей момент ми не були ані відьмами, ані студентками, ані дівчатами на балу аристократів. Просто чотири подруги, що разом насолоджуються чудовим вечором.

***
Я вичекала момент, коли музика стихла, а натовп аристократів розійшовся, і тоді легенько потягла Каема за руку.

— Ходімо звідси, — прошепотіла, нахиляючись ближче до його вуха.

Він без усіляких заперечень пішов услід за мною, а потім перший поквапився й відчинив двері на терасу.

Назовні стояла тепла, ледь медова ніч. Солодкий аромат жасмину і троянд наповнював нічне повітря, а знизу, з саду, доносився шум фонтану. Повний місяць розливав по каменю своє світло, і замок здавався казковим.

— Сьогоднішній бал був неймовірним, — промовив Каем, дивлячись у мій бік. У місячному сяйві аквамариновий колір його очей здавався глибшим, а риси обличчя були м’якшими. — Навіть Імператор не міг приховати задоволення.

— Ага, особливо коли вилетіли кажани, — не змогла втриматися від маленької іронії, змусивши Каема тихо розсміятися.

У цю мить на поруччя, трохи незграбно, приземлилася Змійка. Вона несла в пащі тарілку з тістечками у формі гарбузів, яку й поставила поруч із собою.

— Анья, цей пан Серіель майстер своєї справи! Його солодощі можна порівняти тільки з кристалами! Треба буде написати Рану та сказати, що дарма він захотів навчатися на Аштері. Пропускає усе найкраще! — Заявила вона й несамовито відкусила шматочок найближчого смаколика.

Чомусь у мене складалося враження, що їй водночас подобається тістечко і в той же час, вона дивиться на нього трохи вороже. Навіть більше, планує йому за щось помститися, немов той був її кровний ворогом.

— Змійко, ти впевнена, що хочеш це їсти?

Хранителька пирхнула.
— А що не так?! Та я просто обожнюю їх! Бачиш? — огризнулася та, але решту все ж доїла тістечко під моїм підозрілим поглядом.