4

На диво, Каем мав рацію. Бо, після оголошення наших імен та титулів, двері відчинилися, і нас зустрів дружній гомін та усміхнені обличчя. Ніяких перешіптувань за спиною. Ніхто не мав вигляду, ніби їм кортить звідси втекти.

Привітавшись з уже знайомими мені людьми (гм, пробачте, мала наувазі, драконами), я була налаштована відкрити цей бал нашим з Каемом першим танцем, як раптом до нас підійшли батьки. І, якщо мама виглядала елегантно в темно–синій сукні з мереживами, то  тато… Тато перевершив сам себе. Він не тільки одягнув чорний сюртук, а й чогось  розмалював собі обличчя білою фарбою. Схожий був чи то на вампіра, чи то на привида, через що я була змушена прикусити нижню губу і ледь стримувала сміх.

《 – Добре хоч бабуся не захотіла приїздити заради цього балу і не бачить його зараз, — подумалось мені. 》

— Смішно тобі, доню? – Назадоволенно надув губи він і завдяки гриму це виглядало так комічно, що я таки не стримала смішок.  – Я прийшов святкувати Геловін, а замість цього потрапив у цирк, де я – головний клоун!

— А я казала не розмальовувати собі обличчя, — зітхнула мама.

— Справді, таточку, в запрошеннях не було ані слова про це.

Каем стиснув мою руку сильніше і я одразу зрозуміла натяк. Пора розпочинати.

Я бачила, як музиканти в оркестровій ложі обмінялися стривоженими поглядами — адже перший танець цього року мав бути незвичним. Не традиційна музика для імперського вальсу, а пісня з одного відомого мультика Тіма Бертона (про це ніхто, окрім мене не знав, але все ж)…Мені довелося багато часу провести з ними, аби вони зрозуміли, чого від них вимагають.

І ось пролунали перші ноти "This is Halloween". Мелодія, яка, здавалося б, раніше не підходила для заходу такого рівня, тепер дивно гармонійно вплелася в простір старовинної зали.

Каем, тримаючи мене за талію, ледь усміхнувся та зробив перший крок:
— Усі трохи шоковані.

— Наступні місяці їм буде, що обговорити, — відповіла, дивлячись йому просто у вічі.

Я рухалася плавно, впевнено, так як вчили. Можливо, до кінця контролювати магію ще не виходить, але з власним тілом таких проблем немає. За цей час встигла пройти шлях від "о боже, кого як називати" до розуміння завуальованих фраз аристократів.

Та все ж, подумки встигла похвалити себе, бо сукня, зшита з легкою тканини, не була занадто довгою та не заважала при  кожному оберті. Це значно полегшувало завдання. А десь на середині композиції я змогла розслабитися й просто отримувати задоволення, не думаючи про інших.

Ми кружляли в танці серед сяйва свічок і літаючих гарбузів, ілюзії павутиння в кутках і тихого гомону гостей. Каем дивився на мене так, ніби все довкола не мало жодного значення, і я ловила себе на тому ж самому.

Коли останній акорд стих, Каем схилив голову, роблячи невеликий уклін, а відповіла реверансом. Тоді ж зал вибухнув оплесками.

— Бал відкрито! Прошу всіх приєднатися до танцю! – оголосив церемоніймейстер.

Одразу після цього до нас підійшов офіціант і одна літня графиня, побачивши його явно перший раз, тихо зойкнула й відвернулася зі словами:

— Шанай допоможи! – не вистачало тільки перехреститися на додачу,  але тут такого не робили.

Офіціанти… О, вони заслуговували окремої уваги. Я особисто наказала замаскувати їх під зомбі. Коли перші гості побачили, як до них неквапом підходить блідий чоловік із темними тріщинами на обличчі та простягає тацю із напоями, мало хто не зойкнув від несподіванки. Та коли придивлялися й розуміли, що це звичайні люди з гримом, — полегшено сміялися.

— Як… оригінально, — почулося чиясь сумніва похвала.

Та вже за хвилину скепсис зник. Хтось з аристократів, мабуть, із досвідом у винних питаннях, обережно відпив ковток і широко розплющив очі.

— Це… це ж вино з імператорського льоху часів Даріеля другого! Йому понад сто років!

І все — хвиля миттєвого ажіотажу прокотилася залом. Нікого не цікавили танці, а зомбі–офіціанти тепер здавалися дуже симпатичними, і усі тягнулися взяти свій бокал, бо відмовитись від такого було немислимо.

Спостерігати за цим було вкрай цікаво.
— От бачиш, — прошепотіла Каему, — підібрати підхід до аристократів не так уже й складно.

— Особливо, коли у тебе вдома в підвалі є вино, яке моєму діду подарували ніби за спасіння життя Імператору, — з удаваною серйозністю відповів він, а потім з насмішкою тихо продовжив: — Насправді ж, він просто вчасно повернувся із завдання та привів до тями володаря. – Дивлячись на мій нерозуміючий вигляд, він пояснив: – Той безпробудно пив цілий місяць. Ще трохи і міг би передчасно відправитися до Гедана.

Спочатку я лише кліпала віями, але потім до мене дійшов сенс сказанного і я прикрила віялом рот, щоб не привертати увагу своїм сміхом.

— В будь–якому випадку, я вдячна тобі за сьогодні, — щиро сказала я, торкнувшись своїм келихом до його.

А десь за годину з’явився він. Імператор. Двері відчинилися і під вигуки церемоніймейстера, володар Імперії ступив у залу в супроводі своїх охоронців. Музика перестала грати, а драконяча знать застигла в німому очікуванні. І не дарма. Бо в цей момент знову розлетілася ілюзія з кажанів і могутній Імператор на мить здригнувся.

Декілька придворних не стримали усмішок, та швидко сховали їх за бездоганною ввічливістю. Якраз настав час вітати монарха.

— Для нас велика честь вітати Вашу Імператорську Величність у нашому домі! — вимовив Каем, роблячи уклін.

Імператор повільно перевів погляд на зал, на мене, коли я закінчили з реверансом, потім на всіх присутніх, і нарешті його губ торкнулася схвальна посмішка.

— Прошу, продовжуйте, — сказав він і Каем швидко дав знак музикантам, аби ті знову розпочали грати. — Не хотів заважати веселощам. А вони у Сейнтфайрів… надзвичайно своєрідні.

Його погляд  вкотре ковзнув по залу — по павуках, що ще іноді показувалися в кутках, по зомбі—офіціантах, по мерехтливих свічках, — і зупинився на мені.

— Але, цікаво іноді знайомитися з культурою іншого світу.