Розділ 1 — про те, чому проблемний зір — запорука насиченого життя

Це все через міопію. Якби не була Ліда такою короткозорою, може, й не довелося б їй зараз стрімголов тікати від оголеного красеня-незнайомця... Добре ще, що зі зброї в неї в руках хоча б важкий мідний свічник є...

Втім, все по порядку.

Почався цей божевільний день цілком нормально. Вже тиждень Ліда з подругами відпочивала на морі, і на сьогодні вони запланували екскурсію в середньовічний королівський замок. Поки екскурсійну групу везли до місця призначення автобусом, екскурсовод схвильовано обіцяв щось незабутнє:

— Вам першим пощастить побачити нову експозицію, відкриту у підземеллі замку, куди ще не ступала нога туриста.

Ноги туристів ступили на обіцяну територію близько полудня. Для початку гід повів підопічних у надземну частину замку. Судячи з його розповіді, колись тут вирувало життя: закулісні інтриги, злети та падіння, неабиякі пристрасті, таємні змови та заборонене кохання.

— А в центрі всього цього бурхливого замкового життя стояла постать головного королівського радника, — екскурсовод підвів до експоната, що був розкішною оксамитовою мантією, розшитою золотом.

Мабуть, мантія належала раднику короля і була атрибутом його влади.

— Традиції королівства гарантували неухильне дотримання порад радника, і навіть сам король не наважувався його не послухатися.

Непогано, однак. Ліді б такі повноваження. Вона от, наприклад, теж працювала радником голови компанії. Однак бос, здається, ще жодного разу серйозно до її порад не поставився. Він взагалі вважав, що функції Ліди обмежуються створенням презентацій для його проектів. Її фантазія жваво намалювала власну персону, одягнену в оксамитову матію королівського радника, і як вона грізно роздає поради босу, ​​які він з небаченим досі завзяттям виконує. Картинка вийшла пікантно барвистою. Ліда взагалі мала дуже бурхливу фантазію. Подейкують, це особливість короткозорих. Якщо десь щось не розгледів, можна дофантазувати.

— Здавалося б, радник короля мав необмежену владу і за це тепленьке місце мала б точитися неабияка боротьба, — продовжив гід. — Однак не все так просто. Якщо радник давав пораду, яка не приводила до шуканого результату, або гірше того, приводила до прямо протилежного результату, він міг не лише втратити посаду, а й голову.

Хм, а ось це все змінювало. Мабуть, такої “необмеженої влади” Ліді не треба. Дякую. Краще презентації клепати.

Екскурсовод повів далі — у підземелля, його розповіді про бурхливі пристрасті та хитросплетені інтриги королівського двору ставали дедалі більш захопливими, а картинка перед очима, навпаки, — все похмурішою. Прагнучи справити враження на туристів, реставратори залишили підземелля майже недоторканим — у первозданному вигляді: холодні сірі кам'яні стіни і підлоги, вузькі проходи, низькі стелі, всипані тріщинами — того й гляди заваляться. Та ще й зловісна напівтемрява. Але найбільше Ліду здивував колодязь, зроблений прямо в підлозі підземелля, глибиною понад сто метрів.

— Воду з цієї криниці використовували не лише для потреб королівської кухні, — пояснив екскурсовод. — Є свідчення, що тут же, в підземеллі, розташовувався розкішний королівський зал для обмивань з кількома просторими ваннами-купальнями, куди складні багатоступінчасті механізми закачували колодязну воду.

Це ж треба які чистюлі. А Ліда вважала, що в середньовіччі не дуже шанували банні процедури.

— Хоча, можливо, це лише легенда, — остудив її захоплення гід. — Жодних слідів королівських купалень до наших днів не збереглося.

Кожен екскурсант вважав своїм обов'язком зазирнути в колодязні глибини та жахнутися їхньої бездонності, що зробила і Ліда. Але коли всі рушили далі, вона затрималася, бо помітила на одному з каменів внутрішнього облицювання якийсь напис. І понесла її нечиста нахилитися, щоб краще роздивитися середньовічні каракулі. Саме в цей момент і трапилася та фатальна подія, яка кардинальним чином змінила все — окуляри зісковзнули з перенісся і безславно канули в колодязну безодню.

От халепа!!!!! Ліда ж без окулярів не бачить далі власного носа! Вона випросталася і покрутила головою. І без того темне приміщення тепер здавалося їй скупченням сірих плям, які ще й розпливаються. Хотіла б вона закричати на все горло: караууууул!!! рятуйте-допоможіть! Але шуміти в музеях не можна, навіть якщо це середньовічне підземелля. З досадою, що решта екскурсії пройде як у тумані, вона поспішила наздогнати інших. У напівтемряві ледве відшукала прохід, у який екскурсовод повів підопічних.

Коридорчик був настільки вузьким і темним, що пересуватися доводилося мало не навпомацки. І хоча Ліда дуже поспішала, але ніяк не могла наздогнати групу. Куди ж вони всі поділися? За кілька хвилин безуспішних блукань довелося визнати, що в якийсь момент вона звернула кудись не туди. Обставини вимагали все ж таки знехтувати музейними правилами і почати кликати на допомогу.

— Я заблукала! — досить голосно крикнула Ліда. — Агов! Куди мені йти?

Думаєте, хтось відповів їй? Тиша. Навіть луни не було чути. Довелося продовжити блукання коридорами, вибраними навмання. Вони здавалися їй однаковими. Ліда не розуміла, ходить вона по колу, чи, навпаки, вже далеко пішла від початкової точки. Хто знає, скільки б вона ще так блукала, якби раптом не спіткнулася об щось.

Не втримавшись на ногах, Ліда впала на підлогу. Приземлилася досить вдало — встигла підставити руки, коліна не обдерла, і головне — їй вдалося навіть роздивитися, за що вона перечепилася. Короткозорі не бачать далі власного носа, але те, що знаходиться на рівні носа, Ліда бачила більш ніж чудово — а це був якийсь механізм. Якісь іржаві металеві важелі, шестерні, глибоко втоплені в підлогу, і лише одна скоба трохи піднімалася над рівнем підлоги, тому Ліда за неї й зачепилася.

Але що це таке? Фантазія розігралася. Чи не частина того хитромудрого пристрою, який подавав колодязну воду в королівські купальні? Екскурсовод, щоправда, запевняв, що цей банний комплекс — лише легенда і жодних свідчень його існування не залишилося. А що як Ліда щойно зробила археологічне відкриття, що доводить правдивість легенди?