Розділ перший

– Я пропала, – видихнула я. – Батьки знайшли мені нареченого. І кого! Сина герцога Девіса, Пола. Мені кінець. Мені просто кінець!

Я шумно видихнула повітря і впала на ліжко. Стеля з ліпниною не поспішала жодним чином мене втішати, а королівський символ, виведений біля люстри, нагадував про мої обов’язки. Так, я – принцеса, і я зовсім не хочу виконувати свій головний обов’язок, тобто вдало виходити заміж.

Зрештою, я не спадкоємиця престолу! Я навіть не старша донька! Але я повинна приносити своїй державі користь. А мій батько вважає, що зацікавити жодного іноземного принца чи короля я не здатна, тож відібрав найкращого з тих, кого мав в своєму оточенні. А те, що маркіз Пол Девіс викликає у мене бажання придушити його власними руками, то це, звісно ж, нікого не хвилює. Гаразд, варто уточнити: це не хвилює мого тата, Його Величність короля Альсорії. А жодна людина при своєму розумі не стане сперечатись з Його Величністю, бо ж вони не хочуть набрати собі зайвих проблем на голову!

Єдині, кому я могла хоча б пожалітись – це мої подруги, сестри Беллер. Познайомились ми з ними на підготовчих курсах в академії Торенвес, куди я вмовила мене все-таки відправити. Академія розташовувалась в столиці та мала безпосередній портал до королівського палацу, тож я могла абсолютно безпечно туди вирушати, коли мені буде потрібно. Щоправда, верхи на коні туди хвилин двадцять, і це зручніше за портали, але хто ж мене слухав!

З того часу у мене принаймні з’явились близькі люди. Аліса і Меліса спочатку, щоправда, не зовсім розуміли, чи серйозно я, принцеса, намагаюсь з ними подружитись, але з часом ми значно зблизились. Крім того, їх батько займав серйозну посаду в академії і був досить високого походження, отже, мій тато не сварився проти цієї дружби.

– Невже все настільки погано? – зітхнула Меліса. – Всі знають, що маркіз Девіс – не найкращий наречений на світі!

– Зрештою, – додала Аліса, – твій батько має розуміти, що репутація бабія, який не пропускає повз себе жодної спідниці, це не найкраще, що може характеризувати нареченого принцеси! Ти пробувала йому якось натякнути, що ти проти?

– Пробувала! – буркнула я. – Але мій тато – не ваш. Його так просто не переперти. Зрештою, він король. Ніхто не хоче з ним сперечатись. А в мене таке враження, що він хоче мене просто здихатись. І… Я не знаю, що робити. Як же я вам все-таки заздрю! У вас взагалі нема з цим проблем!

Меліса якось дивно зиркнула на Алісу.

– Я б так не сказала, – промовила вона обережно. – Знаєш, у мене з’явилось чимало проблем після того, як у мене прокинувся дар.

Я тихенько застогнала.

– Краще б ми помінялись місцями!

– Це, на жаль, неможливо, – усміхнулась Аліса. – Проте… Невже твій батько так прямо сказав тобі, що ти підеш заміж за Пола Девіса?

– Якби ж то!

– Тоді як?

Я сіла і обхопила себе руками. Струснула головою, і темні кучері розлетілись по плечах.

– Тато, – промовила я похмуро, – сказав, що я можу не виходити за Пола, якщо знайдеться хоч хтось, крім нього, хто піде зі мною на щорічний Весняний Бал. Мовляв, хай суперник Пола публічно оголосить про свої наміри таким чином. Якщо такий знайдеться, тоді мені дозволять не виходити за Девіса заміж, бо це означатиме, що я хоч на щось здатна в плані особистих стосунків!

– Ну от! – зраділа Меліса. – Це ж чудово! Тобі лишилось тільки вибрати когось приємного і позвати його на бал.

– Це не варіант! – вигукнула я.

Аліса закотила очі.

– Зараз не той час, коли треба чекати, доки тебе саму хтось запросить.

– Та до чого тут це! – обурилась я. – Ні! Я все до всіх зверталась. Всім казала. Вони відмовляються. Кажуть мені, принцесі, що не можуть. Всі до єдиного! І що мені робити?

Я сховала обличчя в долонях. Ну, все. Мені доведеться стати дружиною Пола Девіса. Нахаби, дурня, чоловіка, який дав мені зрозуміти, що я сидітиму під замком, доки він робитиме все, що схоче, та насолоджуватиметься вільним життям на гроші корони...

Ото вже радості без міри буде! А про те, аби народити йому дітей, навіть подумати страшно, бо він мені просто огидний.

– Розанно, – видихнула раптом Аліса, – слухай, я маю ідею!

Я миттю перевела погляд на подругу. В її очах уже сяяли знайомі мені іскри. Приблизно так вона виглядала, коли збиралась провести якийсь таємний магічний ритуал.

– Демонів, – промовила я, – з Безодні на бал я не викликатиму, Алісо, навіть не проси.

– Та ну тебе! – відмахнулась вона. – Нащо нам ті демони? Нам що, не вистачає проблем з демонами Меліси? Ні. Нам просто треба знайти будь-якого юнака на вулиці, який тебе не впізнає, і запропонувати супроводити тебе на Весняний Бал.

– Алісо, – похмуро промовила я, – він не погодиться, коли дізнається, з ким йому доведеться мати справу.

– А він не дізнається! – заявила мені подруга. – Бо ми скажемо, що ти наша кузина, а ніяка не принцеса Альсорії. А коли стане відомо, хто ти така, він уже дасть свою згоду… А то й взагалі дізнається про це на балу. Як тобі?

Я важко зітхнула.

– Це звучить як найсумнівніший план в моєму житті, – промовила я втомлено. – Але, здається, в мене просто немає іншого виходу. Я згодна!