Казка

Одного звичайнісінького дня небо раптом заволокла величезна темна хмара. Линув сильний дощ, і схилами побігли бурхливі потоки води. Саме на одному з таких схилів опинився Мурашка.

Учепившись за травинку, він скільки міг тримався за неї, та сили були нерівні. Потік підхопив його й стрімко поніс униз до великої річки. Мурашка хапався за листочки, гілочки, стеблинки, але вода несла його все далі й далі.

Йому вже почало здаватися, що боротися немає сенсу, аж раптом потік виніс його до старого трухлявого пня. Мурашка з останніх сил зачепився за нього, забрався всередину й забився в найдальший куточок. Там він згорнувся клубочком і став чекати, коли скінчиться негода.

Нарешті дощ ущух. З-за хмар визирнуло сонечко й лагідно пригріло землю. Вода поступово зникала. Удосталь напившись, задихали ароматами трави, квіти й дерева.

Мурашка обережно виглянув зі свого сховку. Обтрусився, підставив сонечку мокрі лапки й мовив:

— Сонечко, просуши мене хоча б трішечки, ну, будь ласочка.

Він стояв нерухомо й відчував, як лагідне тепло потроху розвіює страх. А коли зігрівся, почав озиратися навколо. І тут йому стало по-справжньому страшно. Усе було незнайоме. Ніби й дерева такі самі, і трави, і квіти, але всі чужі. Мурашка не знав, ані де він опинився, ані в який бік йому тепер іти.

Він сів на широкий листок подорожника й засумував.

— Що ж я тепер робитиму сам-самісінький у цілому світі? Без мого дому, без моєї родини, без друзів? — йому знову здалося, що все пропало. Найстрашнішим було те, що ніхто з рідних не знав, де він.

— Що трапилося? Чому сумний? — почувся неподалік голос.

Мурашка підвів голову й побачив Равлика, який затишно влаштувався під великим листком. Мурашка розповів новому знайомому про зливу, бурхливий потік і про те, як далеко його віднесло від рідного мурашника. Равлик уважно вислухав його й сказав:

— Усе буде добре. Моя домівка завжди зі мною, але навіть мені іноді доводиться залишати знайомі місця й вирушати в дорогу. І ти знайдеш свій дім. Може, зустрінеш когось, хто допоможе тобі дістатися додому.

І Равлик повільно поповз далі. Мурашка ще трохи посидів, а потім рішуче підвівся:

— Равлик має рацію. Якщо сидітиму тут і сумуватиму, це моєї проблеми аж ніяк не розв’яже.

І він вирушив у дорогу. 

Невдовзі Мурашка побачив великого Павука, який саме лагодив пошкоджене зливою павутиння. Мурашка зупинився на безпечній відстані й сховався за стеблинкою — наближатися до Павука він побоявся. Та Мурашка помітив, як той старанно з’єднує обірвані нитки.

— Знову порвалася… — пробурмотів Павук, закріплюючи ниточку. — Ну що ж, сплету нову. Буря може зруйнувати мою павутину, але не забере в мене вміння її плести.

Мурашка визирнув зі своєї схованки. Павук уже тягнув наступну нитку.

«Йому теж дісталося від зливи, а він не здається», — подумав Мурашка й почимчикував далі.

Йшов Мурашка довго. Нарешті лапки зовсім утомилися. Він присів перепочити й підвів голову до неба. Високо над деревами кружляла Ластівка.

Помітивши самотнього Мурашку, вона спустилася нижче.

— Що трапилося? Чому ти тут сам?

— Злива віднесла мене далеко від мурашника, — відповів Мурашка. — Тепер я не знаю, як повернутися додому.

— Розумію, — кивнула Ластівка. — Щовесни я повертаюся додому здалеку. Буває, прилечу, а вітер чи злива пошкодили старе гніздо. Тоді я будую його знову там само, бо для мене — це найкраще місце на землі.

Ластівка змахнула крилами й полетіла далі. Мурашка довго дивився їй услід.

— Якщо Ластівка кожної весни знаходить дорогу додому, то і я зможу! — вирішив він і почимчикував уже значно веселіше. Та раптом зупинився. 

Назустріч йому бігли кілька мурах. Мурашка придивився — і від радості аж підстрибнув. Це були мурахи з його рідного мурашника!

— Свої! — радісно вигукнув Мурашка.

Мурахи кинулися одне до одного. Виявилося, що їх теж віднесла злива.

— Разом ми точнісінько знайдемо дорогу назад! — сказав приятель.

І маленький загін рушив уперед. 

Дорогою вони побачили Білку. Вона саме поспішала до свого дупла, несучи в лапках горішок.

— Білочко, а де твій дім? — запитав її Мурашка після того, як вона вислухала їх зі співчуттям.

Білка навіть не замислилася:

— Дім там, де мої рідні. Я можу стрибати з дерева на дерево, бігати далеко по лісу, але завжди знаю, у який бік мені повертатися, щоб опинитися у своєму дуплі. І ви знайдете. Хто шукає, той знаходить.

Мурашка замислився. У кожного-кожного є свій рідний дім, але у всіх — такий різний.

Коли мурахи зустріли Їжачка, то всі вони були вже страшенно втомлені. Лапки ледве їх слухалися. Побачивши зморених мандрівників, колючий приятель запитав:

— Куди це ви прямуєте так пізно?

Мурахи розповіли йому свою історію.