ПЕРЕДМОВА

Частенько я натрапляю на нього у великій шафі-пеналі на другому поверсі будинку. На форзаці – широкий подарунковий напис. «Ігорьку – до першого Дня народження, 1 рік». Фотоальбом. Навіть не так. ФОТОАЛЬБОМ. Бо нинішні маленькі пластикові книжечки з поліетиленовими «кишеньками» для знімків у порівнянні з цим фоліантом – як черв’ячки проти дракона.

На першій сторінці – маленький хлопчик з голим гузенцем. Радісно усміхнений, кудись біжить широким диваном. Ось той самий хлопчик зарюмсаний у «манежі», у оточенні усміхнених юнаків і дівчат. От уже два маленьких богатиря приблизно одного віку. Один, з густою гривою темного волосся, сидить біля усміхненого чоловіка і грається закритою пляшкою шампанського. Очевидно, вже тоді цей маленький відчайдух визначився з інтересом до небезпечних пригод.

На всіх світлинах у цьому фоліанті – я. Мої брати, дядьки і тітоньки. Мій тато і мама. Моє молоде життя. Фотографій небагато. Більша кількість сторінок масивної книги порожні. Якось не задалось з фіксуванням спогадів у образах. Та кожна світлина розгортає іншу книгу. Моєї пам’яті.    

Мій фотоальбом не може бути маленьким. Бо він береже пам’ять. Спогади, які викликають різні емоції. Від гомеричного сміху зі сльозами на очах – і до збентеження. Часто, у кінці теплої ностальгії, в мені виникає закономірне запитання. Як ми цілі залишились у всіх тих пригодах, у які кидало нас буремне і енергійне молоде життя? Але потім махаю на все рукою. Чи це так вже важливо?

Коли я дивлюсь на сьогоднішніх дітей, мені їх щиро шкода. Завислі у світі електронних ігор і віртуального спілкування, вони пропускають справжню красу навколо. Доторк ще прохолодної весняної землі до голих п’ять, коли першими теплими днями ти вилітаєш з хати у двір без взуття. І цю романтику не ламають крики мами і бабусі, які переживають за твоє здоров’я. Краса футбольних сутичок влітку, хокейних – взимку. Погоні і перегони на велосипедах з різними результатами і ступенями цілісності «болідів» і самих «пілотів». Усе це – і багато чого іншого – залишилось у пам’яті посивілих хлопчиків і дівчаток, яких ми згодились називати нашим поколінням.

Та все ж пам'ять настільки сильна, що знищити її з цього світу проблематично. І мій син, Іванко, з більшою охотою грає у футбол з татом, бігає з іншими дітьми на дитячому майданчику, «літає» на велосипеді, ніж нидіє у душній кімнаті над планшетом чи перед екраном комп’ютера. І, часто заглядаючи у його усміхнені очі з іскрами енергії, з відблисками нестримного вогню авантюри, посміхаюсь і собі. Та разом з дружиною готуюсь далі заливати рани на колінах перекисом водню і квацювати їх зеленкою. Купувати нове взуття і одяг, які «горять» на худенькому і енергійному тілі. Стояти похнюпленим перед нашою дорогою мамою Женею, вислуховуючи настанови під грифом «і чому ти його вчиш?! Що старе, що мале!!!» – і нишком посміхатись від щастя, що зміг через бешкет із сином, бодай на мить повернутись у ті щасливі дні. Коли сонце гріло всіх людей без розбору. Коли небо було блакитніше і ясніше навіть у похмуру погоду. Коли поряд були вірні друзі і літньому ранку, здавалось, не було кінця.

Я готовий зараз зіграти роль такої собі машини часу і вирушити у наше дитинство з усіма охочими. З моїми однолітків, які від теплих спогадів здобудуть нові сили жити у ці тяжкі часи. З нашим новим полум’яним поколінням, яке захоче подивитись якими юними «героями» свого часу були батьки. І з молодими бабуся і дідусями, які матимуть у руках залізну аргументацію «а ти яким шибайголовою був, забув?» для захисту любих онуків.

Тож приєднуйтесь, дорогі друзі. Відкриваю двері у світ чудового дитинства з історіями про те, як ми жили – і вижили.

Ігор Середа, 23 квітня 2025 року.