Казка

ЯК ХИТРА ЛИСИЦЯ ХИТРИТИ ПРИПИНИЛА

Жила собі поживала Лисуня-Хитруня. Вона вважала себе найхитрішою на всій землі, бо зазвичай їй усе сходило з рук, точніше, з лап. Її бурштинові очі блищали так хитро, ніби в них були зібрані всі хитрощі світу. А коли вона лукавила, на її мордочці з’являлася солодка-солодка усмішка.

Одного ранку Білочка складала горішки біля свого дупла й перераховувала їх:

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять...

Лисуня-Хитруня якраз опинилася поруч і співчутливо звернулася до неї:

— Ой, як багато в тебе роботи, Білочко. Може, я тобі допоможу?

Білочка зраділа:

— О, звісно, дякую!

Лисиця швиденько взяла один горішок і непомітно сховала під хвіст. А потім почала рахувати та складати їх у ящички, які Білочка відносила в дупло.

— Дев’ять, — сказала Лисуня-Хитруня.

— Не може бути дев’ять… — Білочка розгубилася. — А де ще один?

— Ой, мабуть, ти спочатку помилилася, — зітхнула Лисуня. — Треба уважніше рахувати.

Білочка почала рахувати знову й, не дорахувавшись одного, засумувала.

А Лисуня-Хитруня розвернулася й швиденько зникла, міцно тримаючи свій видобуток. Вона була дуже задоволена собою.

— От яка я хитра, яка ж я молодець! — пишалося вона собою. — І Білочка нічого не помітила. Отака вдача!

Але з часом тварини стали щось помічати й усе менше й менше хотіли з нею дружити. А якщо хтось раптом бачив її хитрощі, Лисуня-Хитруня одразу сідала, зітхала, робила дуже сумні очі й починала розповідати, як усі її ображають. І так їй це гарно вдавалося, що іноді дехто плутався, хто кого обманув.

Одного дня вона засумувала.

— Усі звірята один з одним граються, а я сиджу собі цілий день сама. Ніхто до мене не приходить. Хоча б хтось запитав: «Як ти, лисонько, себе маєш?». Піду та спробую з кимось погратися, — вирішила Лисуня-Хитруня та почимчикувала до Ведмедика.

Підійшла обережно ззаду, хвостиком пухнастим легенько махнула, усміхнулася так солодко, що він насторожився, й запитала:

— Ведмедику, може, хочеш зі мною погратися?

Ведмедик замислився. Почухав лапою потилицю, зітхнув і врешті сказав:

— Надто ти хитра, Руда. З тобою краще не зв’язуватися — мою рибку з’їси, а потім скажеш, що я сам тобі її до рота запихав. Не хочу з тобою водитися.

Образилася Лисуня-Хитруня, хвіст трубою підняла й пішла геть. Іде й бурмоче собі під ніс:

— Подумаєш, не дуже й хотіла!

Назустріч їй — Заєць. Вуха сторчма, очі насторожені.

— Зайчику, нумо гратися! — солодко вигукнула Лисиця.

Заєць аж примружився.

— Гратися? — не повірив він своїм вухам. — Як минулого разу? Коли ти мене трохи не з’їла?

І не чекаючи відповіді, як дав драла — тільки його й бачили.

Зітхнула Лисиця та пішла далі. Раптом на стежку перед нею вискочив Вовк, увесь якийсь скуйовджений.

Лисуня-Хитруня звернулася до нього:

— Вовчику, може, подружимося?

Вовк подивився на неї здивовано та мовив:

— Я б дуже хотів тобі повірити… Але після того, як ти стільки разів мене обманювала, щось уже не хочеться.

Відвернувся та пішов собі.

Іде Лисиця далі, а хвіст за нею волочиться.

— І чому це ніхто не хоче зі мною дружити? Я ж така… така… — вона задумалася. — Така класна! Ну, обманюю трохи… Але ж не щодня!

Раптом вона натрапила на щось цікаве.

— Ой, що це? Невже хтось загубив? — спитала вона. — Ну, відтепер це буде моїм!

Та й сунула впевнено свою лапку… в капкан. Клац! Металеві зубці міцно її схопили.

— Ой-йой! — заволала Руда. — Рятуйте! За що ж мені таке лихо на мою бідолашну голову!

Стала вона витягувати лапу і так і сяк — не виходить. Залізні зубці не відпускають. Почала вона передніми лапами капкан розкривати, але марно.

Сіла Лисичка й почала плакати:

— Допоможіть! Рятуйте! Я буду хорошою! Я більше ніколи-ніколи не хитруватиму! Буду чесною! Я навіть… навіть ділитимуся!.. Ну… може, іноді!

Почули тварини її голосіння. Підбігли до неї, стоять, дивляться.

— Допоможіть… Ну, будь ласка… — тихо схлипувала Лисиця. — Я не завжди була щирою, але обов’язково виправлюся.

— Хіба ж можна незнайомі предмети брати? — здивувався Вовк, обережно підходячи до неї.

— Хто ж тобі повірить, хитра! — буркнув Їжачок.

— Так їй і треба! Не буде нікого в лісі ображати! — пискнула Білочка.

— Нікому більше не доведеться від неї тікати! — занепокоєно сказав Заєць.

Згадали тварини, як вона їх обманювала, як хитрувала, як перекладала провину на інших. Та все ж стало їм шкода її.