24.3. Квіти пахнуть… підслуховуванням 

Єва сиділа на дивані, вже роззута, але все ще у своїй смарагдовій сукні, яку просто забула зняти, і зі злістю штрикала виделкою в тарілку з нарізаною салямі, ніби уявляла на місці ковбаси чиюсь нахабну посмішку. Млинцур, який нарешті виліз із-під дивана після ранкового галасу й суєти з документами, сидів поруч, стежачи за всім, що тут відбувалося. Він нахабно вмостив свою товсту дупу на єдину шовкову подушку, активно принюхувався до повітря і презирливо косився на гігантські чорні лотоси. Квіти тепер сиротами стояли в кутку в десятилітровому пластиковому відрі для миття підлоги, яке Дарина завбачливо притягла з ванної.

— Кажу тобі, Млинцуре, це просто біс знає що, — емоційно бурчала Єва, кидаючи котові шматок ковбаси. Салямі зникла в пащі тварини за долю секунди. — Приперлася вона, бачиш? Кросівки ледь не на стіл виставила. “Костю, а пам'ятаєш Берлін? Ой, Костю, у тебе комірець заломився!..” Тьху, гидко як! Некромантія в неї, бачте, цифрова, аналітики в неї в Мюнхені ситять! Та я її ті айпади в дупло першої-ліпшої верби засуну, нехай там потойбічний вай-фай ловить разом із лісовиками!

Млинцур вредно нявкнув, ретельно облизуючи вуса. Спадок давнього карпатського мольфара Ничая давався взнаки: кіт терпіти не міг штучних запахів, закордонних гостей і коли його відьма нервувала через якихось кабінетних чиновників. Він невдоволено повів вухом у бік відра з лотосами, демонструючи, що вся ця пустельна розкіш аль-Мансура йому теж поперек горла стоїть, і взагалі — у їхньому Прадавньому лісі пахло краще. То, може, час повертатися? Побавились тут у самостійність трішки й досить?! Але войовничий настрій його підопічної відьми йому подобався більше. 

Кіт важко зітхнув, переступив лапами по шовку й подивився на Єву так, наче в його жовтих зіницях зосередився весь скепсис карпатських хребтів. Повертатися вона, звісно, не збиралася — відьомська впертість у душі Яги сиділа міцніше за мольфарські закляття.

— А я екран розіб'ю, — авторитетно підтакнув Млинцур, упіймавши черговий шматок ковбаси лапою прямо в повітрі. — А на кросівки її концептуальні я взагалі напуджу, якщо вона ще раз свій хвіст куций у наш бік поверне. Але ти, Євцю, не гарячкуй. Гаряча відьма — це відьма без плану. А без плану ми навіть на Житньому ринку знижку на домашній сир не виб'ємо, не те що з цими міжнародними некромантами воювати.

Вусатий шпигун проковтнув салямі, голосно загарчав для солідності, прочистив горло й облизався: 

— Мняв-ву. Квіти пахнуть брудно. Сходом пахнуть. Спеціями, нафтою й підслуховуванням. А та, друга, з коротким хвостом на голові… не тутешня вона. Навіть блохи на ній якісь… євроінтегровані. Чисті, зачесані, але абсолютно бездушні. Наче мікродрони якісь, а не блохи. 

— Ти дивись, яких ти слів у мене нахапався… — вилупила на нього очі Яга, зовсім не по-міському роззявивши рота. 

— Так… я ж в інтернеті, як риба у воді, — пояснив він.

Двері в кімнату, де сиділи Єва з Млинцуром, раптом відчинилися, і на порозі з’явилася Сніжана, яка перед тим зайшла до Дарини побазікати. Вона виросла в Києві, фактично на Троєщині, де її мати роками тримала точку зі шматтям на ринку, тож характер у дівчини був кремінь — жоден офісний стрес чи міжнародний некромант не могли вибити її з колії. Та й чари мала під стать: хто не подобається, того легко могла заморозити. Але, як мовиться, з чим вона прийшла?