23.6. Фінал побачення 

Кощій у цей момент так гучно й виразно хмикнув над своїми паперами, що цей звук видав його з головою. У короткому видоху було стільки отрути й глухого презирства, що заздрість зчитувалася без жодних слів. Невмирака одним цим звуком просто зрівняв із землею і самого залицяльника, і всі його пафосні східні підкати. 

— Костянтине Борисовичу, ось тут потрібен ваш підпис щодо румунського блоку, — навмисно голосно вставила Вероніка. Юристка, яка явно прорахувала всю диспозицію і ледь стримувала переможну посмішку, чудово підіграла шефу.

— Став печатку, Вероніко, — голосно, щоб почули за сусіднім столом, кинув Кощій, стрільнувши крижаним поглядом у бік кришталевої скриньки з прахом. — І запиши собі, що деякі імпортні товари не проходять контроль через прострочений термін придатності. Років так на три тисячі запізнилися. Сміття і непотріб. 

Єва, заплющивши очі, відверто насолоджувалася кожною секундою цього спектаклю. Вона демонстративно взяла кришталеву скриньку, тонкими пальцями, піднесла її до самого обличчя і з придихом, суто на камери (тобто на профіль Кощія), промурчала:

— Який неймовірний подарунок, Таріку! Справжній сильний чоловік точно знає, чим порадувати вільну відьму. Це вам не нудні акції, не сухі банківські звіти й заставні. Це — чиста пристрасть. Прах і вічність. 

— Вам справді подобається? — відразу розцвів усмішкою її тимчасомвий кавалер. — У мене ще є цікаві речі, і я був би радий… 

Цієї миті під столом пролунав глухий моторошний тріск — одна з гранітних плиток підлоги не витримала кощієвого тиску, пустила глибоку тріщину і лопнула навпіл. Сам Невмирака так сильно вчепився у нещасну відомість, що цупкі папери не витримали натиску його любові й були безнадійно зім’яті. 

Вероніка делікатно кашлянула в кулак, намагаючись сховати погляд десь у підлогу. Бачити свого зазвичай непробивного шефа, який через банальні ревнощі на очах нищить майно преміум-ресторану, було видовищем, яке не купиш за жодні гроші світу.

Решта вечора минула в глухій, але шаленій напрузі. Тарік щосили вдавав, що все під контролем, і продовжував сипати розкішними східними компліментами. Кощій у відповідь паралізував офіціантів одним поглядом і влаштовував на терасі такі локальні заморозки, що вино в келихах холонуло за секунди. А Єва неквапливо потягувала шампанське й почувалася королевою всесвіту — їй вистачило одного вечора, щоб ущент зруйнувати спокій Безсмертного, за яким він зазвичай ховався від її претензій. 

Проте справжній фінал цієї шаленої доби чекав на них попереду.

Коли побачення нарешті завершилося і Тарік, палко обіцяючи на прощання купити для неї весь цей затишний древній Київ (він і так мій, хотіла сказати йому Яга, але змовчала, щоб східний гість не розстроївся), провів її до виходу, Кощій уже чекав. Його представницька автівка стояла прямо під брамою ресторану. Вероніки поруч уже не було — шеф відпустив на таксі.

— Сідай, Яго, — коротко, без жодних інтонацій кинув він, особисто відчиняючи перед нею важкі пасажирські дверцята. — Досить цирку. У нас серйозні проблеми.

— Що таке, Костику? Заздрість замучила, аж дихати важко? — уїдливо, хоч і з переможною усмішкою кинула вона. Проте в салон таки сіла, підібравши смарагдовий шовк сукні.

До офісу на валах вони доїхали у повному мовчанні. Але коли піднялися на його поверх і Кощій відчинив двері свого кабінету, уся грайливість із Єви злетіла миттєво. Вона так і застигла на порозі, стиснувши кришталеву скриньку в руках. Бо те, що вона там побачила, це… це…