23.3. Побачення зі східним розмахом

Невмирака діяв прямо як хірург, що Єва аж залюбувалась: короткими льодяними спалахами своєї сірої магії він шар за шаром зрізав розпечену пустельну в'язь, оголюючи “нутрощі” закляття. А Яга, орудуючи тонкими відьомськими голками, спритно витягувала звідти нитки, тобто саму серцевину. Переплітаючи їх на ходу, відьма перепрошивала східний магічний софт під свої потреби.

Тепер замість секретних координат київських підземель Тарік аль-Мансур мав отримувати якісний магічний білий шум, глухі перешкоди й детальний прогноз погоди на Житомирщині з картами міграції місцевих тритонів. Нехай чужинський некромант тепер зламає собі голову над цим таємничим північним шифром.

Це було звично і дивно комфортно — працювати разом, як у старі добрі часи, коли вони ще не мірялися амбіціями й фаворитами. Невмирака навіть майже розслабився, його рухи стали м'якшими, а холодний блиск в очах змінився на звичний азарт сильного гравця. Вони знову функціонували як єдиний добре змащений механізм, де її стихійний хаос і його чітка системність не знищували одне одного, а дивовижно доповнювали. Кощій навіть припинив позирати на годинник, повністю занурившись у процес розплутування магічних вузлів.

Магічні іскри від їхнього спільного закляття час від часу зривалися з пальців, обпалюючи повітря між ними, і Єва могла присягнути, що в ті моменти, коли її лілова сила перепліталася з його гробовою прохолодою, Кощій затримував подих, ніби боявся зруйнувати цей крихкий робочий інтим.

— Ну ось і все, — Єва задоволено плеснула в долоні, коли згасла остання золота нитка. — Східний експрес поїде по колу. До речі, я йду з ним на каву. О восьмій. На Андріївському.

Кощій, який якраз збирався сісти назад у крісло, на мить завмер. Його пальці сильніше, ніж треба, стиснули край столу, від чого дерево ледь чутно рипнуло.

— Розважайся, — крижаним тоном кинув він, миттєво повертаючи на обличчя свою фірмову маску цілковитої байдужості й повного контролю, ніби новини про чужі побачення цікавили його найменше у цьому світі. — Тільки не забудь надіти щось закрите. На Сході не люблять, коли експонати виглядають дуже доступними.

— О, не турбуйся, Костику, мій колючий котику, я одягнуся так, що твій інвестор чи хто він там… викупить для мене весь Андріївський узвіз разом із замком Річарда, — солодко посміхнулася Яга й вилетіла з кабінету, залишивши після себе іскри лілового настрою.

О восьмій вечора Андріївський узвіз нагадував декорації до фільмів про мільярдерів. Тарік аль-Мансур не просто забронював столик — він насправді повністю викупив терасу одного з найдорожчих ресторанів, що виходила на самі схили. Навколо не було жодного зайвого перехожого, периметр тримали мовчазні охоронці у вугільно-чорних костюмах, які більше нагадували елітних найманців, ніж звичайних сек'юріті.

Посеред тераси стояв стіл, який буквально ломився від східних і європейських делікатесів: плато з морепродуктами на льоду, якісь неймовірні делікатеси, назви яких важко було вимовити, і фрукти, що здавалися щойно зірваними в особистих садах еміра. Окремо на спеціальній мідній жаровні з розжареним пустельним піском, який привезли ранковим приватним джетом прямо з Багдада, особистий кухар аль-Мансура варив каву. Запах стояв запаморочливий — густий, пряний, із нотками кардамону й кориці. Живий струнний квартет десь у кутку м'яко вигравав східні мотиви, адаптовані під сучасний лаунж. Це було… неймовірно!