8.2. Нестерпний компаньйон 

— Це був мій найгірший виграш у житті, — буркнула Явдоха, перевіряючи в темно-пурпуровому телефоні якість фронтальної камери й виставляючи правильний бік обличчя. — Жодної користі у господі, тільки шерсть на чорному оксамиті й вічне незадоволення моїми рішеннями. Краще б я тоді забрала у того чорта мішок золотих дукатів, вони хоча б не вимагали триразового харчування й козиного молока, через що у лісі доводиться ще й трьох кіз тримати… 

— Найкращий, — раптом пролунав у її голові низький, оксамитовий голос із легким акцентом професора кафедри філософії КНУ імені Тараса Шевченка. — По-перше, я бренд. По-друге, ти отримала компаньйона, який рятує тебе від остаточного одуріння серед цих твоїх смертних. І взагалі, прибери цей світильник, від нього у тебе ніс виглядає як у заправської кіношної відьми. “Інстаграм” такого не любить, там зараз у моді лялькові обличчя без натяку на інтелект. Ти б ще бородавку собі приліпила для автентичності, маркетологиня ти моя.

Насправді Млинцур терпіти не міг говорити вголос. Він вважав рух щелепами, клацання зубами й вироблення звуків за допомогою повітря заняттям для плебеїв і собак разом з інстаграм-блогерами. 

Взагалі-то він чудово вмів розмовляти людською мовою, причому кількома діалектами одразу, включаючи вишукану старослов'янську й соковиту гуцульську, якої нахапався у мольфара Ничая. Але за останні двісті років він не вимовив уголос жодного слова. 

По-перше, Яга його й так чудово розуміла на ментальному рівні, то нащо було даремно трудитися й напружувати горло? По-друге, говорючий кіт у світі смертних — це гарантований квиток у ветеринарну психіатрію або, що ще гірше, в секретну лабораторію на досліди, а Млинцур занадто цінував свій спокій і затишне підвіконня. 

Тому він використовував пряму телепатію — бив одразу в мозок, з усіма інтонаціями розчарованого батька, який дізнався, що його тридцятирічна дитина знову взяла кредит на айфон.

Що вміла ця дивовижна скотиняка? 

Магічний потенціал кота мольфара Ничая, а заодно й фамільяра Яги виходив далеко за межі звичайного ловіння щурів, чого він робити направду зовсім не любив, хоч і вмів. Та Яга на це не зважала. Сказано, щоб у радіусі кілометра не було жодної миші й щура, значить, бути там їх не повинно. 

Проте цей демон вирішував мишаче питання без жодного кровопролиття, чисто психологічним тиском. Він просто транслював у голови гризунів образи гігантських вогняних котів-людожерів, які читають їм лекції про тлінність буття. Після десяти хвилин такої ментальної атаки миші з усієї округи зазвичай збирали свої мініатюрні торбинки й організованими колонами емігрували в сусідні землі, залишаючи територію Явдохи чистою від шкідників. 

А ось його маніпуляції з простором і часом доводили Явдоху до сказу. Млинцур міг спокійно лягти спати в тісну картонну коробку з-під взуття тридцять сьомого розміру, але при цьому в енергетичному плані роздувався настільки, що займав половину площі квартири. 

Валентина Петрівна, коли заходила, зазвичай відчувала незрозумілу тисняву в грудях і раптову задишку, а самій Явдосі доводилося обходити ту нещасну коробку по стіночці, щоб не наступити на роздуту потойбічну ауру фамільяра. 

— Прибери своє его з проходу, я пройти не можу, а там чайник уже давно кипить! — обурювалася відьма, переступаючи через невидимі хвилі демонічної енергії. 

Крім того, він міг абсолютно ігнорувати закони фізики й проходити крізь зачинені міжкімнатні двері. Причому тут, у місті, стіни цієї квартири взагалі не мали для нього значення. Проте користувався він цим умінням рідко, суто коли хотів зникнути без зайвого шуму. В інших же випадках він із чистого шкідницького духу принципово сідав перед дверима в туалет чи спальню і починав кричати не своїм голосом, вимагаючи, щоб Явдоха підійшла й відчинила їх своїми руками. Отт… мерзотник, а не фамільяр!