Розділ 4. Дощ

Ранок наступного дня видався дуже холодним. Дощ йшов такий, що здавалось ніби він поглине все навколо і від села не залишиться і сліду. За лічені хвилини вода покрила майже всю траву на подвір'ї Ореста  Максимовича. 
Ніколь виглянула з вікна, зіщулилась і заховалась під теплу ковдру. Вона повинна була піти до матері на пошту й допомогти їй з ремонтом кабінету, а тут якраз розпочався великий дощ. Ніколь повільно почала збиратись, та шукати свою парасолю. В кімнату несподівано зайшов Орест Максимович і лагідно промовив: 
- Донечко, можливо я відвезу тебе на машині. Он який дощ падає на вулиці. 
- Дякую татусю, - відповіла Ніколь, - Але не варто турбуватись. Я вже зібралась. І парасолю он взяла. Та і йти до пошти всього лише кілометр. Ти краще залишайся вдома та відпочивай. 
- Яка ти у нас все таки турботлива, - відповів тато і лагідно поцілував дочку у скроню. 
Справа в тому, що Орест Максимович мав хворе серце, та до того ще й цукровий діабет, тому рідні не давали йому тяжко працювати і всіляко оберігали його. Ось і зараз Ніколь не хотіла турбувати батька. 
Як тільки двері відчинилися, Ніколь вдихнула аромат свіжого дощу. Вона любила, коли йде дощ. Було відчуття, ніби природа відновлюється під натиском маленьких краплинок. Ніколь розгорнула свою парасолю та впевнено покрокувала на пошту, де її вже і так зачекалась мати. 
Та не встигла вона й пройти сто метрів як почула, що позаду неї щось гучно захлюпало, а коли повернула то побачила  Арсена,  який помахав їй рукою і швидко мчав назустріч. 
- Привіт, - привітався хлопець, порівнявшись з нею. - Ти чому в таку погоду вийшла на вулицю.
- Йду на роботу до мами, - спокійно відповіла Ніколь і впевнено рушила далі.
- А де працює твоя мати?
- Вона місцева поштарка.  Інколи я допомагаю їй, щоб вона швидше закінчила свої справи.
- Зрозуміло. А я прогулювався до магазину. Бабуся вирішила, що їй конче потрібно спекти пиріг, а цукру вдома не залишилось. От і відправила мене купувати його.
- Бачу, любить тебе твоя бабуся, раз в такий дощ відправила  до магазину, - посміялась Ніколь.
- Та ні, вона у мене хороша. Просто як щось задумає, сперечатись з нею вже не варто. - відповів їй хлопець і одним махом руки вихопив із рук Ніколь парасольку. Потім притис Ніколь до себе та накрив їх обох своєю парасолькою, що була значно більша. 
- Ей, ти що, ану віддай і відпусти мене, - прокричала Ніколь.
- Ти чого? Дивись у мене велика парасоля. А твоя вже стара і маленька. Бачиш скільки крапель на твоєму одязі. Доки дійдеш, то геть намокнеш, - запротестував Арсен і додав: - Тай іти удвох значно тепліше.
- Невихований, - тільки й мовила дівчина.
- Дивна... - обдарував її компліментом Арсен.
- І чого це я дивна? - здивувалась вона.
- Тому що сотні дівчат мріють, щоб я тільки привітався з ними, а ти навіть не хочеш йти зі мною під однією парасолею, - єхидно сказав Арсен.
- А я не сотні, - спокійно промовила Ніколь, - і ти насправді такий самолюб, ніколи такого не зустрічала, - і вона розкрила свою парасолю і швидко пішла геть.
А ошелешений Арсен так і стояв посеред дороги. Міцний горішок, подумав він. Ну нічого. Ми ще побачимо, як ти будеш благати мене поцілувати тебе та сходити зі мною на побачення. 
Ніколь швидкими кроками дійшла до пошти. Її серце стукало так, що здавалось зараз набере швидкість і вискочить все таки із грудей. Чомусь цей хлопець ще з вчорашнього вечора не виходив у неї з голови. І ніби вона й розуміла, що має спочатку вивчитися, побудувати кар'єру, щоб батьки пишались нею, але серце ніяк не могло стукати рівно, коли вона думала про Арсена. І чому він трапився їй сьогодні на шляху.