Петро зробив поручень із горіха. Не з того горіха, що ріс за парканом, — дерево він давно пообіцяв не чіпати, — а з трьох дощок, які відкладав майже сім років. Вони пережили переїзд, підтоплення комори й ремонт, під час якого Надія хотіла потай віднести їх на смітник. Зрештою дошки стали поручнем. Петро міг проводити по ньому долонею із заплющеними очима й розповісти, де дерево колись пішло навскіс, а де він замазав тріщину так, щоб її видно було тільки проти сонця.
Після сорока років роботи з чужими меблями він нарешті зробив щось винятково для себе. Надія назвала терасу прекрасною, принесла подушки й відразу заснула в кріслі. Петро сфотографував її, але фотографію нікому не показав: дружина погрожувала розлученням за кожен знімок, на якому спить із відкритим ротом. Натомість він усім розсилав поручень.
У суботу сусід Семен прийшов подивитися ближче. Розпитував про кріплення, мацав деревину, захоплювався тим, як Петро підігнав стики. Таких людей Петро любив: Семен умів оцінити працю й не ліз із порадами. Коли той попросив сфотографувати терасу для своєї доньки, Петро ще й сам підсунув стілець, щоб із нього вийшов кращий ракурс.
На п’ятий день, у середу, Семен поставив у своєму дворі майже точнісінько таку саму терасу.
Не вистачало лише горіхового поручня. Решта — розміри, сходинки, ліхтар на лівому стовпі, дві вузькі лави під стіною — була як під копірку. Семен стояв посеред усього цього в старій сорочці, по лікоть у тирсі, й махав Петрові через паркан.
— Ну як?
Петро мав відповідь. Навіть три. Жодна не годилася для розмови в пристойному дворі о дев’ятій ранку.
— Стоїть, — сказав він нарешті.
Семен засміявся. Він вирішив, що це жарт майстра, який насамперед перевіряє, чи витримає конструкція. Почав розповідати, як двічі переробляв сходинку, бо на першій донька перечепилася, а потім зізнався, що не втримався й замовив собі стільці тієї самої форми. Петро кивнув, хоча про стільці його ніхто не питав.
За сніданком він поклав на стіл хліб так, ніби той у чомусь провинився. Надія ще до кави дізналася все: сусід не мав жодної власної думки, добрі люди перевелися, а індивідуальність тепер можна замовити в комплекті з кріпленням для парасолі. Останнє їй навіть сподобалося. Вона попросила повторити й записала фразу на серветці.
— Ти хочеш поставити паркан вищий? — уточнила вона.
Петро пояснив, що справа не в паркані. Він три тижні креслив цю терасу, відкидав варіанти, шукав, як обійти коріння яблуні, що росла близько до сходів. А Семену знадобився фотоапарат.
Надія відкусила грінку. Їй не подобалося, коли Петро міряв людську працю лише годинами: тоді виходило, що він має любити свій невдалий торішній стілець, бо на нього пішло більше часу, ніж на всю терасу. Семен, між іншим, теж усе збирав сам. Учора до пізньої ночі стукав. У Надії навіть була причина знати: вона ходила казати йому, щоб врешті замовк.
— Він тебе наслідує. Чим погано?
Петро не зміг швидко відповісти. Усе погане в наслідуванні вміщалося в одному виді з вікна: дві однакові тераси й жодного доказу, чия з’явилася першою. Сусідові гості легко могли подумати, що скопіював саме він.
Надія загорнула серветку з жартом і прибрала в шухляду. Сказала, що якщо Петро так боїться втратити авторство, то може викарбувати на поручні своє ім’я, як художники підписують картини. Або повісити табличку з роком побудови. Вона навіть запропонувала текст: «Петро. Раніше за Семена». І пішла поливати квіти, залишивши його сам на сам із цією образливо розумною ідеєю.
У місті якраз відкрили приймання пропозицій до програми благоустрою. Мешканців просили повідомляти, чого їм бракує. Нові лавки? Дерева? Кращі переходи? Петро роками збирався написати, щоб на розі коло школи прибрали незручний бордюр. Старим людям там важко було тягнути візки, хоч усі охочі завжди знаходили когось, хто допоможе. Тепер він нарешті сів за заявку. Написав про бордюр одним реченням. Решту сторінки присвятив тому, що люди мають право на відмінність.
Поки формулював, сам собі сподобався. Справді, де проходить межа між захопленням і привласненням? Чому виріб, над яким думав один, може безкарно повторити інший? Як захищати приватну творчість, коли матеріальні потреби задоволені й людина вкладає душу вже в дрібниці? Текст вийшов такий переконливий, що Петро перечитав його вголос. Надія вислухала з ванної кімнати і спитала, чи можна за новою програмою заборонити повторювати чужі сварки. Бо цю, з терасою, вона вже чула двічі.
Відповідь надійшла того ж дня. Міська служба дякувала за небайдужість і запрошувала Петра обговорити його пропозицію на найближчих відкритих зборах. У додатку був перелік питань, які його цікавили: охорона індивідуальних рішень, сусідська етика, доступність громадського простору. Бордюр теж значився, хоча про нього написали останнім.
Петро зрадів так, що майже забув, з чого все почалося. Він любив добре налагоджену роботу. За останні роки місто стало на диво зручним: автобуси не спізнювалися, у довідкових відповідали ввічливо, загублені речі поверталися швидше, ніж люди встигали про них пожалкувати. Але добре налагоджена робота іноді залишала людину без діла. Петрові почало бракувати тих часів, коли потрібно було сперечатися з постачальником до хрипоти, бо він привіз не ті петлі. Тепер достатньо було один раз сказати, які потрібні. Іноді Петро навмисне замовляв дрібниці сам, хоча знав, що служба зробила б це безкоштовно.
У п’ятницю на збори він пішов у піджаку, який Надія називала «власною думкою з рукавами». Для роботи Петро піджак не вдягав жодного разу, зате в ньому приймали в ремісничу спілку й нагороджували за довгу службу. Тепер він знову знадобився.
Зібралися в невеликій залі біля бібліотеки. На столі стояли вода й печиво, під стіною чекали додаткові стільці — раптом хтось прийде. Головувала Любов Степанівна, колишня вчителька математики, яка знала імена всіх вуличних котів і половини їхніх нащадків. Вона запитала Петра, чи не проти він, якщо слово спочатку дадуть жінці з візочком: тій треба було встигнути забрати онука. Петро не заперечував. Жінка запропонувала нижчі поручні біля скверу, щоб дитина могла за них триматися, й отримала схвальні кивки. Наступним виступав чоловік, якому заважали ранкові пташині співи. Йому запропонували дерева подалі від вікон, і він пішов задоволений, хоч Петро не зрозумів, куди ж мають подітися птахи з тих дерев.