33

Я затамувала подих, побоюючись порушити магію вечірніх одкровень. З губ Данила злітали гіркі слова, він дивився крізь мене і говорив, говорив так багато і швидко, ніби його хтось підганяв. Після тривалого мовчання він жадав поділитися давніми тривогами та страхами, а щоб не пошкодувати про сказане, потрібно не зупинятися ні на секунду.

– Рома завжди скептично ставився до стосунків, він вірив у стереотипи про втрату свободи, безперервні жіночі істерики та пасивно-агресивну тещу, що зійшла зі сторінок анекдотів нашого дитинства. Брат зустрічався з дівчатами не довше місяця, ніколи їм не обіцяв вічної любові та діточок на додачу. Бабієм він теж не був, так, розважався по молодості, кожну зустрічну в ліжко не тягнув. Рома вважав, що любов – це лише складна хімічна реакція, що відбувається в мозку, банальна суміш з “агресивних” гормонів і наївної віри в чудеса. Переконати його було неможливо. Але одного разу на корпоративі він зустрів Наташу. Їхні стосунки розвивалися стрімко: знайомство з батьками, спільне проживання, подорожі Європою. Я ніколи не бачив брата таким щасливим.

Я поклала на стіл непотрібну трубку від кальяну, сховала руки під плед і з тривогою спостерігала за Данилом. В його очах було стільки тепла і гіркого смутку, що серце палило тривогою, а пальці так і намагалися доторкнутися до нього, погладити лоб, щоб зникли тонкі зморшки, а минуле перестало завдавати болю.

— Якось я запитав Рому, що ж сталося з його поглядами на кохання та постійні стосунки. Він лише відмахнувся від мене, кинувши банальне: “Зустрінеш свою дівчину – зрозумієш”. За два роки я вже замислювався, що подарувати братові на весілля. Рома пропозицію руки і серця робити не поспішав, але одного разу зізнався, що бачить у Наташі свою майбутню та єдину дружину.

Я сильніше укуталася в плед, передчуваючи поганий фінал у цієї цілком звичайної історії кохання.

– А потім вони почали сваритися, – зітхнув Данило. – Рома не казав, що трапилося, він поступово віддалявся від мене та друзів. Допоки в середині серпня не зателефонував, сказавши лише: "Ми з Наташею розлучилися". Я тут же приїхав до брата: ми говорили на абстрактні теми і пили віскі з льодом, ніби нічого не сталося. Під ранок зателефонували з поліції, — Данило запнувся і дивився кудись у пустоту. – Після їхнього розставання Наташа з друзями піднялася на двадцять шостий поверх покинутого готелю “Парус”, невдало стрибнула з однієї плити перекриття на іншу, зірвалася – і розбилась.

Мої затремтіли, на очі набігли сльози, я трохи скрикнула, не вірячи, що так жахливо закінчилися стосунки невідомих мені людей. Адже все було добре, чому так безглуздо обірвалося чуже життя? Як же несправедливо!

— У крові виявили величезну дозу алкоголю, друзі, які були з нею в тому готелі, боягузливо мукали і виправдовувалися, скидаючи всю провину на Наташу. Начебто вона сама потягла їх на передостанній поверх, сама почастувала коньяком, сама запропонувала перестрибнути плити, а вони ні при чому. Святі овечки. Втекли з місця трагедії, тільки внизу додумалися викликати швидку допомогу.

Обличчя Данила скривилося від зневаги та ненависті. Він залпом осушив склянку з водою і продовжив розповідь:

– Рома у всьому звинувачував себе: не простежив за нею, вигукнув образливі слова наостанок. Він після того дня зламався: звільнився з роботи, став зловживати алкоголем, приходив до батьківського будинку напідпитку, скандалив, коли йому намагалися допомогти, кілька разів потрапляв у поліцію через бійки у громадських закладах. Вітчим відправляв Рому до психотерапевта, мама закидала безглуздими порадами з інтернету. Звісно, ​​нічого не допомагало. Поступово брат віддалився від мене. Зараз розумію, що я тупо здався, не зміг допомогти близькій людині. Огидне почуття, – глухим голосом промовив Данило. — Так, я намагався, і не раз, але який у цьому сенс, якщо результату немає? Я втратив кращого друга.

— Але чому ти здався? – не могла повірити я.

— Я вважаю, що жодні вмовляння і благання не допоможуть Ромі. Він упертий баран, доки сам не захоче змінити своє життя, ніхто в цілому світі не вмовить його це зробити. Боюсь, що бажань у ньому ніяких не залишилося. Зараз він лише тінь колишнього себе. Ледве помітна тінь.

Не замислюючись, я підсіла до Данила і взяла його холодну долоню до рук. Зловила стомлений погляд, твердо сказала:

– Ти краще за всіх знаєш брата. Якщо він повинен дійти до всього сам, тобі залишається лише чекати. Не вини себе в чужих слабкостях, ти зробив усе, що міг, – я утримувала зоровий контакт, намагаючись поглядом, голосом, словами показати, що вірю у нього, що він вчинив правильно в такій жахливій ситуації. Відчувала нутром: Данилові не слід докоряти себе, знущати душу так само, як це робив його брат. – Я не можу бути на сто відсотків впевненою, що все налагодиться, я не знаю Романа, та й у розказаному тобою багато плям і прогалин. Але відчуваю одне – все налагодиться. Невідомо як і якою ціною, але всі тривоги скоро забудуться, згадай мої слова!

– Спасибі тобі, – Данило вільною рукою витирав вологу з мого обличчя. Під світлом ліхтарів його очі здавались зовсім темними, пальці ніжно погладжували вилицю, щоку, підборіддя. – Я втратив кращого друга, але завдяки тобі знайшов надію на майбутнє.

Я завмерла, розчиняючись у суперечливості моменту, не аналізуючи ситуацію та не боячись розчарувань. Мені достатньо його дотиків і жадібного погляду.

Данило звільнив другу руку з полону моїх долонь та обережно доторкнувся до ключиці, що оголилася у вирізі чорної футболки. Тонкі голки задоволення пронизали тіло, захотілося втягнути якнайбільше повітря, його катастрофічно не вистачало. Мої губи відкрилися в різкому видиху. Данило притягнув мене до себе, нахилився ближче і закопався обличчям у неслухняне руде волосся.