21

Я сиділа на ліжку, пила каву та всоте думала про Данила. Ні, я не шкодувала, що першою потяглася до його губ. І нехай потім він перетворився на ввічливо-відсторонену деревину, зате цілував мене так ненаситно і чуттєво, ніби боявся, що робить це востаннє.

Наперед розумів, що між нами нічого не може бути? Чи скучив за ніжністю так само сильно, як і я?

Доторкнулася пальцями до губ, на яких ніби відбився смак нашого шаленого поцілунку. Як сильно хотілося його побачити! Знову обійняти, вдихнути рідний запах, торкнутися його тіла. І бажано, щоб нам ніхто не завадив.

З Данилом все було інакше. Не так, як у перших моїх стосунках.

Але чому він відштовхує мене? В усьому винні наші нерівні соціальні статуси? Та він навіть не викладач філологічного факультету. І всім начхати на чуже особисте життя. На нашій кафедрі одружений доцент зустрічається із заміжньою аспіранткою — і нічого, ніхто їм у труси не лізе, зраду не засуджує.

Можливо, його турбує різниця у віці? Дуже сумніваюсь, він лише на п'ять років старший за мене. Щоправда, Данило про це не знає.

– Ти вже півгодини дивишся в одну точку і каву зовсім не п'єш, – почула я голос подруги, і нарешті схаменулась, труснула головою, щоб викинути Данила з голови.

– Зі мною все нормально, – пробурмотіла я. – Ти на побачення з Вовою збираєшся?

– Ага, він на роботі сьогодні, хочу сюрприз йому влаштувати.

— До клубу підеш?

– Так, подивлюсь, де місцеві мажори вечора проводять.

– А якщо Вові не сподобається твоя несподівана поява?

– Ось коли це станеться, тоді й буду думати, – роздратовано махнула рукою Аська. – Краще скажи, що вибрати: футболку чи сорочку?

- А яка різниця? – здивувалась я. Подруга вперше так довго копошилась перед побаченням.

– Мені нема що одягнути, – трагічно змахнула руками Ася. - Фігня якась! Ніколи не парилася щодо одягу, а сьогодні мене ніби Олександр Васильєв у п'яту точку вкусив.

– Хто? – Ксюша прикусила губу, щоб не засміятися.

– Ну чувак із “Модного вироку”. І не питай, звідки я його знаю – це секрет!

— Ти сповнена сюрпризів.

— Ні, я сповнена дурниць. Ще й светр безглуздий, – Ася кинула чергову річ у шафу. – Я скоро розум втрачу.

– Одягни футболку з принтом лепрекона, – посміхнулась я. – І не хвилюйся так. Я б зраділа, якби кохана людина зненацька прийшла до мене на роботу.

Подруга кивнула, натягнула чорну футболку, швидко розчесала волосся та сіла поряд зі мною.

– У мене таке відчуття, що сьогодні все має вирішитись. Я по обличчю Вови зрозумію, чи подобаються йому мої імпульсивні вчинки чи ні. Хочу, щоб мій хлопець любив, коли я роблю щось безглузде, кричу від щастя, надто голосно сміюсь або біжу на дитячу гойдалку з солодкою ватою в руках, бо саме так треба жити: яскраво, сумбурно, непередбачувано. А Вова поки що мене розчаровує, — раптом зізналась Ася. – Я клюнула на гарну обгортку, бо хотіла полюбити когось, але в мене нічого не виходить.

Я приголомшено дивилася на подругу:

— Скажу зараз повну банальщину, але насильно покохати когось неможливо. Вова просто не твоя людина. Ти ще зустрінеш принца, який з радістю буде грати з тобою в сніжки або стрибати на батуті до самої стелі.

– Сподіваюся, – зітхнула Аська, і сумнів у її очах згас. Вона скорчила смішну пику, впевнено махнула стиснутим кулачком: — Що ж, «Но пасаран», подруго! Я повернуся до закриття гуртожитку. Дуже сподіваюся, що не раніше.

— Хай щастить. Дзвони, якщо раптом щось трапиться.

Як тільки за подругою зачинилися двері, я картоплею впала на застелене ліжко. У тісній кімнаті було душно й тужливо, а голова одразу ж закружляла від спогадів. Якщо я й далі стирчатиму в чотирьох стінах, то збожеволію. Але гуляти одною нічним містом — не дуже приваблива ідея.

Зітхнувши, я зайшла на фейсбук, бездумно перегорнула однотипну стрічку і, піддавшись спокусі, почала шукати Данила. Хто знає, раптом він сидить у соцмережах?

І чому я раніше до цього не додумалася?

Є! Данило Соболєв, двадцять дев'ять років, не одружений, кілька людей у ​​друзях, порожня стрічка та підписки на соціологічні групи. Не густо. Натомість є посилання на інстаграм. Я відкрила сторінку і побачила гарні фотографії Амстердама, Венеції, Праги, Дюссельдорфа. Це все, звісно, ​​цікаво, але де на цих знімках Данило?

Його аватарка в інстаграмі була обведена кольоровим кружечком. Невже він виклав сторіс? Спітнілим пальцем тицьнула в екран і побачила одне темне фото інтер'єру, без написів та геотегів. Але я чудово знала цей заклад – паб “Кеди мистецтвознавця”, де наливали найкращі напої у місті.

Я одразу метнулася до шафи, дістала першу-ліпшу футболку, пройшлася гребінцем по здибленому волоссю і нафарбувала вії. Данило виклав сторіс півгодини тому, до паба добиратися лічені хвилини. У таких закладах зазвичай проводять дві-три години, смакують кожен ковток пива, насолоджуються атмосферою. Отже, я маю шанс зустрітися з Данилом.

І ми нарешті поговоримо. Якщо він знову мене не відштовхне.