10

— Ти його покинула? – розкривши рота від подиву, запитала Ася.

— Так, між нами все скінчено. Але, чесно кажучи, я до останнього хотіла, щоб ми помирилися, – чесно зізналась я.

Ми сиділи в просторій їдальні за невеликим столиком і поглинали скромний обід із пересоленої пюрешки, овочевого салату та курячої відбивної з сиром. Чомусь після занудних пар студентська їжа здавалася витвором мистецтва, небаченим блаженством, яке поглинаєш за лічені хвилини. Найбільше ми з Асею полюбляли свіжоспечені сосиски в тісті: на короткій перерві ми ледве встигали їх купити, а потім завалювалися в ліфт і, сміючись від незручної ситуації, відкушували величезний шмат від гарячої здоби і старанно працювали щелепами. На пари ми прибігали з невеликим запізненням, зате ситі та задоволені.

Сьогодні у нас було вікно аж цілу годину, і розмінюватися на перекус ми не хотіли. Тільки повноцінний обід з томатним соком та задушевні розмови біля величезного віконця з видом на парк.

– Чому ти передумала? – допитувалася подруга.

– Мені набридло вічно страждати через Юру. І взагалі, ти ж сама хотіла, щоб ми розійшлися.

— Не має значення, чого я хотіла, бо це твоє життя. Ти щось приховуєш, – Ася окинула мене проникливим поглядом. — Кілька років терпіла і прощала, а сьогодні раптом його відшила. Не вірю! Зізнавайся, що сталося?

— Згадала твої слова, задумалася, протверезіла, — виправдовувалась я.

– Якщо ти зараз не зізнаєшся, я вип'ю твій улюблений сік, – переможно посміхнулася Ася.

— Ти не посмієш! – хіхікнула я. Томатний сік з сіллю я просто обожнювала, могла щодня півтора літра пити. Аська ж усією душею та смаковими рецепторами ненавиділа цей напій з нещасних розчавлених помідорів.

– Подивимось, я й не на таке здатна заради правди!

— Гаразд, здаюся, — я дивилася на залишки салату, апетит зник, не попрощавшись. — По-перше, я подивилася на Юру іншими очима: помітила, що зовні він пересічний хлопець, хоча раніше я вважала його еталоном чоловічої краси. По-друге, я слухала його вибачення, але нічого не відчула – ні радості, ні полегшення, ні щастя. А ще я не могла згадати, коли востаннє захоплювалася ним, танула від поцілунків, з радістю стрибала в ліжко, знемагаючи від пристрасті. Напевно, все можна виправити, але проблема полягає в тому, що я не хочу нічого виправляти. Ну і по-третє, – я намагалася підібрати правильні слова, – я побачила Данила Володимировича в той момент, коли збиралася пробачити Юру. Це не знак, звичайно, але я зрозуміла, що витрачаю життя на щось порожнє, непотрібне, безперспективне.

Ася мало не поперхнулася кавою:

– То це все через саркастичного викладача?

— Ні, я ж пояснила тобі все по пунктах! – спалахнула я.

– Про відсутність пристрасті ти вже казала. Та й Юра далеко не красень, просто через закоханість на зовнішність не звертаєш уваги. Соціолог – істинна причина твого вчинку. Він прийшов в універ такий весь зухвалий, іронічний і харизматичний – ось ти одразу й зрозуміла, що світ не тільки з Юри дурного складається. Хіба не так?

— Можливо, — зітхнула я.

— Життя прекрасне! – Ася мало не плескала в долоні. – Звичайно, найближчим часом тобі буде складно через розставання, але перший крок до волі ти зробила.

– Не уявляю, як жити далі. Я ніби в тумані знаходжуся, попереду невідомість, і вона дико мене лякає. Майбутнє було сплановано: робота за фахом, весілля, квартира в іпотеку, поїздки на море. А зараз я залишилася біля розбитого корита.

— Але ж ти не бабуся, тобі всього двадцять три. Вигадала собі якесь нудне життя: море щорічно та іпотека на півстоліття. Радуйся, що вдалося цього уникнути, я здригаюся вся, коли чую про ці перспективи, — Ася смикнула плечем. — Добре, тепер повернемося до наших баранів: що ти збираєшся робити з Данилом Володимировичем?

– Нічого. Буду дивитися на нього — і на цьому все.

– Шкода, він веде лише лекції, практичні заняття у нас щоп'ятниці, але там якась Анжела Віталіївна буде. От якби з ним зіткнутися десь.

— Ти про що взагалі, Ась? Він – дорослий викладач, я – студентка української філології. Нічого більше. Повір, такий гарний чоловік у житті не подивиться на таку, як я.

– Знову двадцять п'ять. Через твої комплекси мені хочеться бити себе долонькою по лобі сорок хвилин поспіль. У школі над тобою насміхався місцевий красень, на другому курсі філософії підвернувся аб'юзивний Юрко — і все, пропала дівка. Море страхів, бар'єрів, комплексів – нуль радості від життя. Ну, нічого, я тобі допоможу.

– Як? — розпливлась я в посмішці. Завдання здавалося мені непосильним: ну не можна просто так взяти і позбутися страхів.

— Вирушимо на пошуки пригод. Тепер перед нами відкриті розваги на будь-який смак: мотузкові парки, картинг, велосипедний спорт, плавання на каяках, верхова їзда, польоти на повітряній кулі, всілякі майстер-класи та дегустації.

– І це мені допоможе?

— Це точно врятує тебе від депресивних думок.

— Мені б твій оптимізм, — позаздрила я подрузі. — Зараз повернуся.

Я схопила тацю з порожніми тарілками і попленталась у бік кухні. Правило їдальні свідчило: кожен студент прибирає після себе посуд, як у Макдональдзі. Акуратно поставивши тацю на стіл, я розвернулась і випадково в когось влетіла. Чорт, аби це був не професор лінгвістики, який на парах любив називати студенток “бабоньками”.