Розділ 4

Коли ми вирішили з'їхатися, Ден, як істинний архітектор, заявив, що моя квартира «заточена під одну людину й надто мала для цього пухнастого суверена», тож нам потрібен заміський будинок. Поки житло зводилося за його ексклюзивним проєктом, Ден тимчасово переїхав до мене. І от тут почалося найвеселіше.

Хор вважав моє ліжко своєю особистою територією. У першу ж ніч, коли Ден спробував лягти поруч зі мною, пес просто прийшов, заліз на постель і ліг рівно посередині. Поперек. Під його вагою пружини жалібно здзенькнули. Спроби Дена зрушити цю сімдесятикилограмову тушу нагадували спроби зрушити з місця припаркований «Камаз».

— Хоре, друже, май совість, — шепотів Ден, упираючись ногами в підлогу й штовхаючи пса в пухнастий бік.

Хор навіть очі не розплющив. Він просто глибоко зітхнув, випустивши струмінь повітря просто Денові в обличчя, і легенько двинув задньою лапою. Ден полетів на підлогу, заплутавшись у ковдрі.

— 1:0 на користь корінного населення, — пробурмотів Ден знизу.

У підсумку йому довелося лягти по інший бік ліжка, і терпіти обійми зовсім не мої, бо Хор милостиво поклав туди свою величезну лапу — мовляв, тримайся за неї, чоловіче, я дозволяю.

Через тиждень Ден вирішив влаштувати романтичну вечерю. Він смажив стейки. Аромат стояв такий, що навіть у сусідів, здається, потекли слинки. Хор сидів на кухні як виявлене божество, гіпнотизуючи м'ясо поглядом.

— Ні, Хоре, це для Лії, — суворо сказав Ден, перевертаючи стейк. — Твій корм у мисці.

Хор ображено відвернувся. Але помста тибетського мастифа — це страва, яка подається холодною. І волохатою. Коли Ден на секунду відвернувся, щоб дістати тарілки, Хор не став красти м'ясо. Він вчинив тонше. Підійшов до Дена ззаду і гучно кашлянув. Ден від несподіванки подстрибнув, а Хор у цей момент акуратно піддів носом край скатертини. Салатниця, соусник і свічки повільно поїхали вниз. Ден кинувся рятувати посуд, зловив салат, але в цю секунду один зі стейків загадковим чином зник із тарілки.

Коли я зайшла на кухню, Ден стояв із салатницею в руках, на підлозі живописно розлився соєвий соус, а Хор сидів у кутку з абсолютно невинним вигином морди, облизуючись так ретельно, ніби щойно проковтнув цілу корову.

— Знаєш, — втомлено вимовив Ден, витираючи соус із фартука, — у минулому житті, коли я був вовком, мені здавалося, що я знаю про хижаків усе. Я помилявся. Цей пес — геній злочинного світу.

Ден партизанив три місяці, готуючи «те саме» освідчення. І, звісно ж, через габарити нашого «фамільяра» все пішло не за планом.

Він запросив мене на приватну вечірню прогулянку на старовинному дерев'яному катері гірським озером — затишна палуба, м'яке світло ліхтариків, пледи й тихо грає музика. Навкруги лише дзеркальна вода та вечірні гори. Ден припаркував катер біля тихої, мальовничої затоки. Повітря було просочене ароматом хвої та вечірньою свіжістю. Він узяв мене за руки, його погляд був сповнений такої ніжності й глибини, що в мене перехопило подих.

— Ліє... Ми пройшли крізь тисячі доріг, чужі світи, самотність і неможливі випробування, де я втрачав тебе й знаходив знову, — тихо й дуже тепло мовив Ден. — Я пам'ятаю кожен твій погляд у кожному з наших минулих життів. Але зараз, у цьому світі, поруч із тобою я нарешті знайшов спокій і свій справжній дім. Моя душа належить тобі від початку часів. Я хочу прокидатися поруч із тобою щоранку, закривати тебе від усіх бід і створювати наш власний, щасливий світ.

Ден стає на одне коліно прямо на палубі, дістає оксамитову коробочку, де в світлі місяця переливається обручка з триколірним каменем: блакитним (як льоди Півночі), бурштиновим (як піски минулого) і червоним (як вогонь нашої першої зустрічі).

— Ти — моє минуле, моє теперішнє і все моє майбутнє. Ліє, кохана моя, ти станеш моєю дружиною?

І в цей найутопічніший, сльозливо-романтичний момент із трюму катера з радісним та оглушительним «Гав!» вилітає Хор. Виявляється, поки ми милувалися краєвидами, цей пухнастий термінатор знайшов у службовому відсіку якийсь старий, напівпокритий тванню якірний канат і вирішив, що його розкішній шерсті бракує саме цього вишуканого аромату плісняви та тухлих водоростей.

Звалявшись у ньому цілком, цей волохатий ведмідь із тріумфом вискочив на палубу й вирішив обійняти ватажків зграї. Від його різкого стрибка катер відчутно нахкренився набік! Ден, намагаючись втримати рівновагу на коліні, кумедно змахнув руками й м'яко повалився на подушки, а я, рятуючи коробочку з обручкою, впала прямо на нього.

Ми сидимо на купі декоративних подушок. Я — з розпатланим волоссям і мокрою водорістю на плечі. Ден — у забрудненій сорочці, з пасмом мокрого каната на голові. А поруч стоїть гордий, щасливий Хор, важко дихає, пускає слину, і від нього разить так, що навіть найближчі риби в озері, здається, вирішили піти на глибину.

Ден дивиться на мене секунду, оцінюючи масштаб катастрофи, а потім щиро й голосно починає сміятися. Я підхоплюю цей сміх, витираючи сльози радості.

— Ну так, романтика преміум-класу, — крізь усмішку вимовляє Ден.

Він знову дістає коробочку, яка дивом вціліла в цій штормовій обставі, і дивиться на мене з неймовірним теплом: — То як, кохана? Ризикнеш зв'язати зі мною життя після такого шторму? — Так! — вигукую я й кидаюся йому на шию. — Тисячу разів так! Але Хора на весілля ми пустимо тільки після трьох мийок із дезінфікувальним шампунем!

Хор у відповідь видав громохкий гавкіт, ніби кажучи: «Я згоден, але шампанське має бути з сиром».

Ніяких лофтів, цегляних стін і міських дахів. Ден заявив, що після всього, що ми пережили, наше весілля має бути схоже на казку, яка нарешті стала бувальщиною. Тому ми орендували старовинну віллу на березі глибокого гірського озера, оточену віковими соснами й пишними гортензіями. Це місце неймовірно нагадувало ті далекі землі, де ми колись були королем і королевою, але тільки тут було тепло, пахло квітами й не потрібно було чекати нападу крижаних монстрів.