Розділ 3

Після нашої чарівної поїздки на ранчо й затишних вихідних біля вогнища життя нарешті почало набувати того самого омріяного спокою. Ми з Деном вчилися бути звичайними людьми в звичайному місті: купували продукти, сперечалися через вибір фільму на вечір і разом вигулювали Хора, який дедалі більше вважав Дена своєю особистою власністю й персональним постачальником смаколиків.

Мої сірі будні тепер складалися з нескінченних перекладів текстів з англійської, дедлайнів та контрактування, а у вихідні я за звичкою підміняла тата на його торговельному майданчику — продавала автомобілі, вміло поєднуючи знання про об'єм двигунів із психологічним підходом до клієнтів.

Проте наступний крок у наших стосунках застав мене зненацька.

Це був теплий четверговий вечір. Ми сиділи на кухні моєї квартири: Ден допивав свій чай, я редагувала черговий англійський документ, а Хор хропів під столом, перекривши своїм тулубом вихід до холодильника.

— Ліє, — раптом тихо вимовив Ден, відкладаючи чашку й переплітаючи свої пальці з моїми. У його голосі з'явилися ті самі м'які, але злегка хвилюючі нотки, від яких серце завжди робило маленький кульбіт. — У мого тата цими вихідними день народження. Батьки влаштовують невеликий сімейний обід у своєму заміському будинку. І я дуже хочу, щоб ти поїхала зі мною.

Я застигла з ноутбуком на колінах. Повітря в легенях на секунду застрягло.

— З... батьками? — прошепотіла я, упершись у нього поглядом. — Дене, ти впевнений? А якщо я знову розлию каву? А якщо Хор з'їсть їхній килим?

Ден тихо засміявся, підвівся й ніжно поцілував мене в скроню, обіймаючи за плечі.

— По-перше, ти не розлиєш каву, бо там подають чай із порцеляни, — пожартував він. — А по-друге, вони вже знають про тебе. Точніше, я про тебе розповів. Мама, звісно, трохи хвилюється щодо мого вибору, а от тато сказав обов'язково брати й тебе, і нашого волохатого монстра. Вони чекають на нас у суботу.

Страх перед знайомством із потенційною свекрухою — це окремий вид древньої магії, проти якого безсилі навіть найкращі англійські словники. І якщо моєму татові на автомайданчику наш сімдесятикілограмовий мастиф уже встиг влаштувати ексклюзивний кастинговий тест із калюжею слини на килимі, то на територію Денової родини ми йшли як на справжнє мінне поле.

Батьків Дена звали Марк та Ірина.

Марк був чоловіком у роках, але з такою виправкою, ніби він досі командував парадом або, принаймні, тримав у страху всю північну зграю перевертнів. У нього була сива коротка стрижка, вольове обличчя, глибокі зморшки навколо очей і той самий царствений розмах плечей. Ірина — повна його протилежність: елегантна жінка з ідеальною зачіскою-каре, у бездоганному бежевому костюмі, яка дивилася на світ через скло дорогих окулярів у тонкій оправі так, ніби оцінювала рентабельність кожного квадратного метра навколо.

Ми приїхали до їхнього заміського будинку в суботу вдень. Хор, відчуваючи урочистість моменту (або просто запах свіжої випічки з вікна), зайшов на подвір’я з гідністю британського лорда, який випадково погодився супроводжувати плебеїв.

Ден відчинив двері своими ключами, і ми опинилися в просторому холі. З кухні одразу ж вийшла Ірина з легким ароматом дорогих французьких парфумів та суворим виразом обличчя генерала на плацу.

Вона окинула мене поглядом — від моїх кедів до кінчиків волосся, зупинившись на Хорі, який саме намагався обнюхати її білу тумбочку для взуття своєю мокрою мордою.

— Дене, любий, — протягнула Ірина голосним, злегка прохолодним тоном, повністю ігноруючи моє робке «Доброго дня». — Я бачу, ти вирішив розширити нашу фауну. Сподіваюся, цей… телячий мамут не їсть срібні ложки?

— Мам, він їсть лише телячу вирізку і мої нерви, — усміхнувся Ден, обіймаючи мене за плечі й намагаючись розрядити крижане повітря в кімнаті. — Це Лія.

Ірина знову подивилася на мене. У її погляді читалася класична материнська драма: «Мій син — геніальний архітектор, красунчик і гордість родини, а ця… перекладачка прийшла з якимось вовкодавом і розливає лате на сорочки».

— Дуже приємно, — сухо кивнула вона. — Проходьте до їдальні, ми якраз сідаємо за стіл. Тільки собаку, будь ласка, залиште в коридорі. На вовняних килимах ручної роботи він виглядатиме… надто контрастно.

У цей момент із кабінету вийшов Марк.

Він підняв очі від планшета, щоб подивитися на нових гостей, і… раптом різко завмер. Його погляд зупинився на мені. У повітрі ніби пронеслася невидима іскра.

Я відчула, як усередині мене все обірвалося, а потім знову зібралося в єдине ціле. Переді мною стояв не просто батько мого хлопця. У його глибоких, трохи стомлених очах я чітко побачила той самий погляд вожака, який колись закривав мене своїм тілом від ворогів у засніженому лісі, коли я була перевертнем-вигнанцем. Це була душа мого тата з того минулого життя — суворого, але безмежно відданого і захищаючого.

Марк повільно підійшов ближче. Він не впізнавав мене свідомо, але на рівні підсвідомості між нами ніби простягнувся невидимий місток. На його суворому обличчі раптом проступила настільки тепла, майже батьківська усмішка, що Ірина навіть здивовано здригнулася.

— Знаєш, синку… — тихо сказав Марк, дивлячись на мене так, ніби бачив рідну людину після століть розлуки. — А дівчина мені подобається. У неї… дуже знайомі очі. Ласкаво просимо до дому, Ліє.

Він підійшов і тепло обійняв мене за плечі. Я притиснулася до нього, відчуваючи неймовірне полегшення: принаймні союзник у цьому царстві холодної елегантності в мене вже був.

Ми пройшли до великої, світлої їдальні й усі сіли за розкішний святковий стіл. Ден влаштувався поруч зі мною, а навпроти розташувалися Марк та Ірина. Хор, якого спершу спробували залишити біля дверей, вирішив, що пропустити застілля — це злочин проти його собачої натури. Послуговуючись тим, що зачинитися на засув коридорні двері не встигли, мастиф безшумно (як для сімдесяти кілограмів живої ваги) просочився до їдальні й тихо зайняв позицію поруч зі стільцем Ірини.