Розділ 2

Після перемоги над Агатою минув місяць. Життя повільно й неохоче поверталося в нормальне русло. Прокляття було знято, магічні пилові бурі в моїй голові влеглися, але жодного принца на білому коні (або хоча б на скромному сірому самокаті) на моєму порозі так і не з’явилося.

Перші тижні після повернення з тих божевільних мандрівок минулими втіленнями були найважчими. Наш спільний із Хором шлях крізь століття, де ми на волосині від смерті рятували моє кохання, здавався надто яскравим, аби просто взяти й викреслити його з пам’яті. Моє серце все ще калатало в ритмі погонь, лихоманкових обіймів перед розлукою та німих клятв, даних під чужими зорями. А тут, у реальності, на мене чекали лише сірі будні, робочі дедлайни та побутова рутина.

Я годинами могла сидіти біля вікна, обіймаючи за шию Хора, і думати про природу рідних душ. Чому Всесвіт влаштований саме так? Чому ми обираємо проходити крізь найвибагливіші випробування, через біль, прокляття, розлуки довжиною в століття та втрату пам’яті, аби тільки знову знайти один одного? Але, мабуть, у цьому й полягала якась вища, розкішна краса нашого буття. Якби кохання діставалося нам за клацанням пальців, без боротьби та без досвіду знаходження світла в суцільній темряві, ми б ніколи не навчилися цінувати його справжню вагу. Рідні душі — це не просто дві половинки, яким комфортно разом пити чай. Це галактики, які зіштовхуються, руйнуються і знову відбудовуються з попелу, аби створити щось незнищенне.

Але мої самотні вечори все одно проходили в компанії чашки заспокійливого ромашкового чаю та Хора, який хропів на всю кімнату. Я навіть почала трохи сумніватися у власній адекватності: а раптом усе це — вовки, Дикий Захід, північні королівства — був просто дуже якісний, високобюджетний маревний сон під час тритижневої коми?

Саме в цей період гострої кризи віри в магію доля звела мене з Оленою. Взагалі-то, за освітою вона була класичним, суворим дипломованим психологом, але в душі — чуйною дівчиною-регресологинею, яка чудово розуміла, що людська підсвідомість куди глибша за стандартні методики. Я прийшла до неї на звичайну консультацію — просто виговоритися, бо знайомі вже потроху пропонували мені контакти відомих психіатрів.

Ми сиділи в її затишному кабінеті, де м’яко пахло лавандою та аромапаличками. За чашкою трав'яного чаю я, спочатку зніяковіло, а потім усе сміливіше, виплеснула їй усе: і про розрив прокляття Агати, і про свої мандрівки минулими втіленнями ради того, щоб нарешті зустріти й врятувати свою кохану людину, і про те, як мені зараз нестерпно самотньо й порожньо в цьому сірому реальному світі.

Олена слухала мене не з виразом обличчя «готуйте заспокійливе та в'язані рукавички», а з щирим, глибоким розумінням.

— Знаєш, Ліє, — тихо мовила вона, постукуючи олівцем по блокноту. — Наше тіло може бути тут, у XXI столітті, а от душа іноді «застрягає» в тузі за тими, з ким пов'язана віковими вузлами. Ти зняла закляття, але твоєму розуму потрібен місток. Стосунки — це взагалі найпотужніший тренажер для душі. І найцікавіше, що ми можемо пропрацьовувати ці кармічні вузли прямо в сесіях регресії. Коли ми повертаємося туди, де виник перший страх втрати, перша образа чи незавершений сценарій, ми знімаємо цей блок у теперішньому. Підсвідомість переписує реакцію, і ти перестаєш приваблювати біль або висіти в очікуванні.

— А це справді працює? — з надією спитала я. — Чи я просто вигадую собі казки, щоб не зійти з розуму?

Олена м’яко усміхнулася й відкинулася на спинку крісла.

— О, повір мені, підсвідомість видає такі деталі, які жодна фантазія не видумає! В мене у практиці був один кумедний випадок. Приходить дівчина з запитом: «Не можу побудувати стосунки, всі чоловіки здаються мені... занадто галасливими та дратують, коли їдять». Починаємо сесію, занурюємося в одне з її минулих життів. І що ти думаєш? Вона бачить себе середньовічним ченцем у мовчазному ордені! Тридцять років людина жила в повній тиші, де за будь-який зайвий звук або надто гучне жування хліба давали дерев'яною ложкою по лобі. Уявляєш? Вона прокинулася, сміялася до сліз. Ми пропрацювали той її обіт мовчання, вона усвідомила, що вже не в монастирі, і буквально за місяць спокійно зустріла нормального хлопця, який навіть чавкав абсолютно безболісно для її нервової системи.

Ми разом розреготалися, і ця історія остаточно розтопила залишки моєї недовіри.

— Отже, — підсумувала Олена, — хочеш, спробуємо сесію регресії? Ходитимемо у твої минулі життя регулярно, як на терапію. Згадаєш більше деталей, підживиш серце цим світлом, відпустиш тривогу, і підсвідомість сама підкаже, куди рухатися далі.

Це стало моїм порятунком. Щотижня я приходила до Олени, лягала у зручне м'яке крісло під тиху медитативну музику і під її спокійний, заколисуючий голос занурювалася в глибини пам’яті своєї душі.

Кожен візит відкривав нові, неймовірні фрагменти нашої спільної історії.

В одному з життів ми опинилися в Стамбулі XVII століття. Я була донькою купця, яка потайки втекла на східний базар, а Він — молодим мореплавцем із карими очима та сонячними відблисками в темному волоссі. Ми зіштовхнулися біля ятки зі спеціями, і розсипаний шафран пофарбував наші долоні в золотий колір. Він тоді взяв мою заплямовану руку, поцілував кінчики пальців і сказав, що віднині моє ім’я для нього дорожче за всі скарби Сходу.

В іншому втіленні це була засніжена Японія епохи Едо. Я — учениця майстра чайної церемонії, він — мовчазний самурай, який прийшов до нашого будинку після важкого походу. Зовні лютувала хуртовина, а в маленькій кімнаті з паперовими перегородками ми просто дивилися одне одному в очі без жодного слова, залишаючи сліди гарячих сліз на шовкових рукавах кімоно. Мені навіть не потрібно було чути його голос — його душа говорила з моєю крізь тишу.

А особливо яскравою та романтичною виявилася сесія, де ми опинилися у Франції кінця XIX століття. Я — донька збіднілого, але гордого професора ботаніки, яка таємно займається малюванням, а Він… Він був молодим, трохи зухвалим і надзвичайно талановитим реставратором старовинних вітражів.