Розділ 4

Знову вбравшись у урочисті королівські шати, які тепер здавалися їй занадто важкими порівняно з простим мандрівним вбранням, Астерія прибула до замку, висіченого просто в серці величної скелі. Двері головного залу повільно й урочисто розпахнулися, пропускаючи принцесу всередину.

Астерія підвела очі на трон правителя Північних Земель і… застигла на місці.

На величному крижаному престолі, перевитому візерунками паморочі, сидів її лісовий супутник. Її Келлан.

Замість поношеного плаща на ньому була королівська мантія, але він дивився на неї з тією ж теплою, неймовірно ніжною й трохи лукавою посмішкою. Усі її муки, сумніви та страхи щодо майбутнього шлюбу з невідомим володарем миттєво змінилися неймовірним полегшенням і щирим сміхом, що підступав до горла.

«Волоцюга... Він і був королем! Оце так повороти влаштовує доля...»

Келлан велично підвівся з трону. Ігноруючи шоковане шепотіння придворних та етикет, який вимагав суворої дистанції, він рішуче ступив назустріч принцесі. Його руки були прохолодними, але коли він м'яко накрив долоні Астерії своїми пальцями, через це торкання розлилося знайоме, рідне тепло.

— Ласкаво просимо додому, Астеріє, — пролунав його рівний, глибокий голос, призначений зараз тільки для неї однієї. — Дякую, ваша величносте, — Астерія відповіла йому іронічним поглядом, у якому читалося виразне: «Ну почекай, ти мені ще відповіси за свій "скромний образ мандрівника"». — Сподіваюся, ваші замки застраховані від пожеж.

Хор, який ховався в широкому рукаві її парадної сукні, висунув носа й з щирим апетитом уставився на золотий ланцюжок міністра, що поважно стояв поруч.

«Астеріє, тут стільки блискучих штучок! Можна я заковтну он ту виделку? Вона так гарно сяє!» — пролунав у голові принцеси буркотливий і наполегливий голос її саламандри.

«Хор, поводься пристойно, ми в палаці! Якщо ти з'їси майно міністра, нас виженуть ще до вечері!» — подумки суворо відповіла принцеса, хоча куточки її губ здригнулися від посмішки.

Перші дні в замку були сповнені кумедного й затишного хаосу. Астерія, звикла до сонячного тепла півдня, поступово обживалася серед величних крижаних склепінь. Вона швидко зрозуміла, що королівський замок — це не просто фортеця, а живий організм. А з появою її та Хора — ще й дуже галасливий організм.

Маленький вогняний фамільяр влаштував у палаці власні правила: він облюбував головний камін у королівській бібліотеці, через що той палав яскраво-фіолетовим полум'ям, і вимагав від кухарів «найсвіжішого вугілля з десертною гілочкою ялівцю». Замкова варта спочатку здригалася кожного разу, коли Хор пробігав коридорами, залишаючи за собою легкий димок і залишаючи обвуглені сліди на старовинних килимах, але швидко звикла й навіть почала підгодовувати малого жаринками.

Здавалося, палац ожив разом із приїздом Астерії. Але за цим щастям із темних кутків спостерігала Кассандра.

Роками Кассандра вважала Північні Землі своїми, а Келлана — своєю єдиною ціллю. До появи Астерії вона плекала ілюзію, що рано чи пізно король поступляється її наполегливості. Вона вигадувала приводи для зустрічей, приносила йому рідкісні крижані квіти, плела інтриги при дворі, демонструючи свою холодну краса та могутність. Але Келлан завжди залишався непорушним — він тримав її на ввічливій, непохитній дистанції, ніколи не даючи надії на щось більше, ніж просто служба королівству.

Коли до Кассандри дійшли чутки, що до Келлана їде якась південна принцеса, чужоземка й «примхлива лялька», її серце отруїв пекучий гнів. «Я присвятила йому роки! Я була поруч, коли тріщали льодовики! А він обирає цю дівчиську просто за королівським договором? Вона не витримає й дня в наших суворих землях. Вона помре від холоду, а якщо ні — я сама допоможу їй згаснути», — так темні, мстиві думки роз'їдали її розум, штовхаючи на зраду та магічні пастки в горах.

Проте Астерія не просто витримала — вона принесла із собою те, чого Північ не бачила століттями: справжнє, щире тепло.

Поміж королівськими обов'язками Келлан і Астерія знаходили час лише для них двох. Їхні побачення не були схожі на пишні придворні прийоми. Вони тікали від етикету на найвищу вежу замку, де Келлан створював із магії криги дивовижні прозорі скульптури, які переливалися в променях північного сяйва, а Астерія зігрівала його руки своїм вогнем, розказуючи про сонячні південні сади.

Між ними панувала дивовижна гармонія. Це були здорові, глибокі стосунки двох зрілих особистостей: вони вміли сміятися один з одного, ділитися найпотаємнішими страхами, але головне — вони поважали свободу й силу одне одного. Келлан не намагався сховати Астерію за кришталевою стіною від усього світу, а вона не намагалася змінити його суворий північний характер. Вони доповнювали одне одного, як вогонь і лід, створюючи ідеальний баланс.

— Ти знаєш, — мовила якось Астерія під час вечірньої прогулянки засніженим садом, загортаючись у теплий плащ, який він дбайливо накинув їй на плечі, — я їхала сюди з думкою, що виходжу заміж за крижану брилу. — А виявилося? — з посмішкою запитав Келлан, обережно беручи її за руку. — А виявилося, що під цією кригою б'ється найгарячіше серце, яке я коли-небудь зустрічала.

Але спокійно завершити святковий бал, присвячений їхньому заручинню, їм не дала Кассандра. Зазнавши ганебної поразки в горах, вона таємно проникла в замок під час урочистостей, керована останньою, божевільною надією та розпачем.

Під час балу, коли увага гостей була відвернута музикою та танцями, Кассандра раптово вискочила з тіні завіси. У її руках згустилася темна магія, утворюючи отруєний крижаний стилет, спрямований просто в груди Келлана.

— Якщо ти не дістанешся мені, то не дістанешся нікому! — закричала вона, і її голос прорізав музику, змусивши гостей завмерти від жаху.

Реакція Келлана була миттєвою, але Астерія виявилася швидшою. У ній спрацював не просто бойовий вишкіл, а давній інстинкт захисту коханої людини. Вона не вагаючись заступила Келлана собою.