Частина I. Розділ 1

Частина I. Розділ 1

Це історія пошуку мого кохання, хоча слово «пошук» тут пасує найменше. Швидше, це була затяжна гра у схованки з долею, де я слухняно стояла біля стінки із заплющеними очима, поки весь інший світ кудись біг.

Я з самого дитинства з якоюсь абсолютною, залізобетонною впевненістю знала: у мене буде найкращий у світі чоловік. Не просто хороший хлопець із сусіднього під'їзду, не пристойний хлопчик з юридичного факультету, схвалений мамою, а саме мій, створений за індивідуальним замовленням всесвіту. Я щиро вірила, що прийшла в це життя з однією-єдиною глобальною місією — кохати і бути щасливою саме з ним. Із цим внутрішнім маніфестом я благополучно виросла.

І, варто визнати, процес мого дорослішання вирізнявся вражаючою відсутністю амбіцій. Я не прагнула нічого — від слова «зовсім». Навіщо рвати жили й будувати кар'єру космічного масштабу, якщо головна мета мого життя — це просто зустріч, яка й так зумовлена?

При цьому природа, що має вельми специфічне почуття гумору, виявилася до мене неймовірно щедрою. За що б я не бралася, все виходило з першого разу і на заздрість оточуючим. Надумала зайнятися творчістю — і мої малюнки хвалили імениті художники. Вирішила заспівати в караоке — і відвідувачі оберталися з німим запитанням: «Чому ця дівчина досі не збирає стадіони?». На фізкультурі в школі та університеті я, навіть не розім'явшись, здавала будь-який норматив краще за заправських спортсменок. Та й зовнішність, ніде правди діти, не підвела: дзеркало щодня підтверджувало, що кастинг на роль «дівчини-мрії» я пройшла б без попередніх проб.

Але в цій бездоганній бочці меду ховався один дуже дивний дьоготь, який не піддавався жодній логіці. У мені було щось таке — якась невидима ментальна колючка або занадто висока частота вібрацій, — що змушувало хлопців триматися від мене на шанобливій відстані. Вони милувалися мною, як дорогою порцеляновою вазою у вітрині, але підійти ближче і вже тим більше запросити на каву не наважувалися.

Так я й виросла одиначкою, яка звикла до власного товариства. Моя робота ідеально відповідала цьому самітницькому стилю: у будні я шелестіла текстами як перекладач-фрилансер, а у вихідні, щоб остаточно не здичавіти, допомагала батькові — продавала вживані автомобілі на його торговому майданчику. Чоловіки, машини, сухі технічні характеристики — ідеальна зона безпеки, де ніхто не зазіхав на мою особисту територію.

Час летів із лячною швидкістю, і ось мій вік непомітно, але впевнено перевалив за тридцятку. Мама до цього моменту перейшла на ультразвуковий режим зітхань, регулярно натякаючи, що онуків їй, судячи з усього, судилося побачити хіба що в наступній реінкарнації.

У глибині душі я й сама потихеньку втрачала колишню впевненість. Мій моноліт дав тріщину, в яку почав просочуватися банальний страх. Замість дитячої віри росло нове, вельми колюче переконання: якщо я й надалі сидітиму на дупі рівно, то до кінця днів залишуся в ролі професійного «почекуна». Всіма фібрами своєї самотньої, втомленої від тиші душі я розуміла: він точно десь є. Він ходить тими ж вулицями, дихає тим самим повітрям. Але чому, чорт забирай, він не приходить? Що його тримає? Єдине, в чому я не сумнівалася ні секунди — він точно не такий, як усі. Звичайний середньостатистичний кандидат мені був просто непотрібен.

Того дня сонце з самого ранку вирішило довести, хто на планеті господар, і безжально пройшлося по і без того випалених міських галявинах. Навіть муніципальні поливалки, що беззупинно крутилися на всі боки з приреченим сичанням, не могли реанімувати те, що аномальна спека перетворила на солому. Повітря над асфальтом тремтіло, як над розпеченою плитою. На мене чекав довгий, нудний і задушливий день на автомобільній фірмі батька.

Абияк розібравшись із першими ранковими клієнтами, яким у таку спеку теж явно не хотілося купувати мінівени, я закопалася в папери, намагаючись звести звіт за минулий місяць. Цифри пливли перед очима, кондиціонер надривно гудів, але видавав лише жалюгідну подобу прохолоди.

Раптом пластикові двері офісу різко, зі стуком відчинилися. На порозі з'явилася моє хороша приятелька Валька. Вона виглядала так, ніби щойно пробігла марафон під палючим сонцем, але її очі горіли змовницьким вогнем. Плюхнувшись у крісло навпроти мене і з розмаху поставивши на стол запотілу, вкриту краплями пляшку «Фанти», вона загадково підмигнула.

— Ліє, — протягнула вона, обхитрувавши кондиціонер потужним ковтком крижаної газировки, — а чому в тебе досі нікого немає? От серйозно, я вже весь мозок собі зламала, поки до тебе йшла. Якби я мала такі дані, як у тебе — цю талію, ці ноги, цей погляд хижачки, — я б уже за мільйонера заміж вийшла і в ус не дула!

У мене на цей випад, як зазвичай, був наготові стандартний оборонний щит.

— Я чекаю на того самого, Валюш, — відповіла я і, спробувавши перевести все в легкий жарт, додала: — Мені, розуміешь, потрібна не кількість, а якість. Штучний товар шукаю.

Але цього разу звична броня не спрацювала. Я чітко відчула, як усередині щось тьохнуло — колишньої стовідсоткової впевненості у власних словах не залишилося. Стало тоскно й образливо. А Валька — справжня зараза! — ніби відчула мою слабинку і тут же підлила олії у вогонь:

— Ну, знаєш, щось твоя «якість» не дуже-то до тебе й поспішає. Схоже, твій штучний товар застряг десь на митниці.

У цей момент я вкотре з усією чіткістю згадала, чому я так вибіркова у контактах, практично не спілкуюся з людьми і не заводжу близьких подруг. Мій внутрішній критик подумки привітав мене з цим мудрим рішенням.

Але Валя, проігнорувавши мій крижаний погляд, несподівано полізла у свою бездонну сумочку і з м'яким стуком поклала просто поверх мого фінансового звіту маленьку глянцеву візитівку.

— Під лежачий камінь, подруго, вода не тече, — вагомо промовила вона. — Це телефон перевіреної відунки. Сходи до неї, вона реально допомагає. Не кривися, просто послухай.

Розглядаючи лаконічний шматочок картону, на якому вигадливим шрифтом було виведено лише одне ім'я — Агата, я з часткою скепсису поцікавилася, чим саме мені може допомогти чергова салонна ворожка. Але варто було мені торкнутися пальцем краю візитівки, як моя інтуїція — мій беззмінний і часом лякаючий радар — видала потужний залп. Це було водночас і тривожне, і до нестями радісне відчуття. Знаєте, таке буває в дитинстві перед Новим роком: руки трохи тремтять від передчуття, а в животі тріпочуть метелики, хоча ти ще навіть не знаєш, що лежить під ялинкою.