59. Макс. Смілива пропозиція.

Ми чекаємо, поки Марина і Сергій сідають в машину і їдуть.

— Ми не маємо допустити, щоб з нею щось трапилось, — кажу я серйозно. 

— Ну, цього разу ми вже точно будемо увесь час напоготові, — відповідає Аліна. 

— Так, — киваю я і йду до машини. — Ми не залишимо її на самоті. І завдяки цьому нарешті остаточно вирахуємо маньяка. А коли це станеться, то скоріш за все зможемо знайти і дівчат, які постраждали раніше. 

— Ти думаєш, вони живі? — з надією в очах дивиться на мене Аліна. 

— Чесно кажучи, я не впевнений на сто відсотків, — відповідаю я. — Але щодо останньої викраденої, Каті, шанс на це точно є. 

— Так, її тіло досі не знайшли… Що ми будемо робити з тим чоловіком в гіпсі? Знову будемо чергувати під його будинком? 

— В пріоритеті має бути Марина, — кажу я. — Навіть якщо маньяк не нападе на неї знов, все одно як на мене, вона має бути під наглядом. Авжеж, ми ще можемо розділитись. І тоді хтось стежитиме за Мариною, а хтось — за підозрюваним. Але я не знаю, чи це правильний варіант в теперішній ситуації.

 — Мабуть, нам все ж краще триматися разом… Зважаючи на ті повідомлення на мій номер, — тихо каже Аліна. 

— Отож, — я зітхаю. — Тоді у нас особливо нема вибору. Треба слідкувати за Мариною. Якщо маніяк не зʼявиться біля неї протягом певної кількості днів — подумаємо про інший план. 

— Мабуть, це найкраще рішення в цій ситуації, — погоджується вона. 

— А зараз треба їхати додому і відпочити, все ж, невідомо, скільки ще часу нам доведеться провести в цих стеженнях, — я зітхаю. — Певно, ти розчарована в такій нудній і одночасно дуже великій частині роботи детектива?

 — Мені все подобається, коли ми разом з тобою робимо цю роботу, — усміхається Аліна. 

— Мені теж це подобається, — я подався вперед і легенько торкнувся губами її губ. — Ми практично живемо разом, ще й працюємо. Точно, коли зловимо маньяка, може, перевеземо інші твої речі в мою квартиру? Нащо тобі знімати квартиру і платити гроші? Ну це авжеж якщо ти хочеш жити зі мною…

— Так, я згодна, — відповідає вона після короткої паузи. — Мабуть, так і справді буде краще…

— Ура! — вигукнув я і підхопив її на руки. — Ми будемо офіційно жити разом, а не просто гостювати.

— Це  рішення треба відсвяткувати, чи не так? 

— Це точно, — я поставив її на асфальт, а потім подався вперед і поцілував. Не міг стриматись.

Подумати тільки, ми шукаємо небезпечного злочинця, він полює на невинних дівчат, і що найгірше — він полює і на Аліну, але зараз я відчуваю таку ейфорію, яку давно не відчував…

Аліна в моїх руках здається починає тремтіти, і я знаю, що це тремтіння не через страх.

Я відриваюсь від її губ і шепочу:

— Поїдемо святкувати прямо зараз, а за речами вже завтра, добре? Не хочу відволікатись від наших святкувань…

 — І я не хочу, — тихо промовляє вона, знову притискаючись до мене…

***

Щойно ми приїжджаємо додому, я буквально витягаю її з машини. Швидко веду до підʼїзду і до ліфту. Ліфт, як на зло, їде дуже повільно, але я все одно не гаю час.

Обіймаю її, притискаю до себе, гладжу через одяг. 

Я навіть не помітив, як вона стала величезною частиною мого життя. Але я не боявся відповідальності чи ще чогось. Мені самому хотілось бути поруч із нею.

Коли ліфт приїжджає, ми заходимо всередину, продовжуючи цілуватись. Сьогодні все відчувається якось інакше, гостріше. Через те, що вона погодилась жити зі мною? Так, саме через це…

Якби хтось хоч пару місяців тому сказав мені, що в моєму житті все обернеться так, і я хотітиму з кимось жити, я б не повірив….

Ліфт зупиняється і я виводжу з нього Аліну. Швидко відчиняю двері, заводжу її всередину, прикриваю двері і дивлюсь на неї. 

— Кохаю тебе…

— І я тебе дуже кохаю, — відповідає вона з придиханням.

Я усміхаюсь і знов втягую її в солодкий поцілунок. Я щасливий, залишилась лише одна проблема, але з нею розберемось згодом… Зараз в моїй голові і не тільки місце тільки для Аліни…