57. Макс. Ми не могли інакше

Ми швидко спускаємось сходами, поспішаємо, але я відчуваю, що ми все ж облажались. Коли ми вибігаємо, то дійсно наш підозрюваний вже пішов і ми його не бачимо.

— Чорт, ми його все ж впустили, — кажу я дещо розгублено.

— Тоді сьогодні ми вже нічого не зробимо… Може повернутися і залишити в під’їзді камери, а самим тоді завтра чергувати надворі? 

— Так, камери залишимо, — погоджуюсь я. — А потім додому. Треба виспатись. Прийдемо завтра.

Аліна киває і ми йдемо до підʼїзду підозюваного. Я встановлюю камеру, після чого ми йдемо до машини.

Бачу, що Аліна втомилась, вона починає дрімати в машині.

Коли ми приїжджаємо і я паркуюсь, Аліна прокидається.

— Ну, ми приїхали, — кажу я, усміхаючись. — Може, понести тебе додому на руках?

 — Зовсім не обов’язково, — всміхається вона. — Ти теж втомився, побережи сили…

Я виходжу з машини, відкриваю дверцята перед Аліною, беру її за руку і тягну на себе. Вона встає і ми опиняємось дуже близько.

— У мене є сили ще на дещо, — усміхаюсь я, обіймаючи її. 

— Це звучить дуже багатоообіцяюче….

— Ходімо, — я злегка облизую губи, клацаю на електронний замок машини і веду Аліну додому.

Переплітаю наші пальці, а поки ми чекаємо на ліфт, притягую її до себе і цілую в губи. 

Вона відповідає на поцілунок, притискаючись до мене усім тілом. 

Коли приїжджає ліфт, ми буквально ввалюємось в нього, так і не розриваючи поцілунок. Я притискаю її до стінки, продовжуючи цілувати.

— Ми так проїдемо свій поверх, — сміється Аліна. 

— Не проїдемо, — кажу я, усміхаючись.

Ліфт якраз зупиняється. Я беру її за руку і виводжу з ліфту, після чого тягну її до дверей. Одразу знов притискаю і цілую. 

— Кохаю тебе, — зривається з її губ. 

— І я тебе, — шепочу я, після чого все ж дістаю ключі і відчиняю двері.

Ще мить і ми опиняємось всередині, і я знов цілую її, тільки в квартирі мені вже не треба стримуватись…

Ми знімаємо верхній одяг і взуття, йдемо до спальні, я вже стягую з Аліни кофтинку, коли в Аліни дзвонить телефон.

Я спочатку хочу сказати їй не відповідати, але потім згадую ситуацію з нашою клієнткою і язик не повертається.

Я відсторонююсь від неї і кажу:

— Подивись, хто там…

— Це той хлопець, якому ми шукали дівчину  по фото, — відповідає Аліна, поглянувши на екран. — Може, щось трапилося? Прийняти виклик? 

— Відповідай, — кажу я. 

 — Алло… Так, це Аліна… Нічого страшного, у вас щось сталося? 

Вона слухає кілька хвилин, а тоді, прикривши телефон рукою, підіймає на мене очі:

— Його дівчину тільки що намагались викрасти, але втрутився випадковий перехожий, і викрадач втік. Але він подумав, що треба розповісти нам, бо ми при ньому згадували, що шукаємо маніяка…

— А що поліція? Став на голосний звʼязок.

Вона киває і вмикає динамік. 

— Вітаю, це Макс. Ви викликали поліцію? — питаю я.

— Так, але… Патрульний заїхав на секунду, сказав прийти завтра і заповнити бланки, — він зітхнув.

— Зовсім вже розлінувались… Добре, кидайте адресу, ми приїдемо і поговоримо детальніше…

Виклик завершився і я подивився на Аліну:

— Збіг цікавий, — кажу я. 

— Може, це якраз наш “об’єкт”? — схвильовано запитує вона. 

— Може бути, — я киваю. — Ми маємо розпитати дівчину. І у нас є його фото, досьє з торгівельного центру, та й його соцмережі. Якщо вона бачила його обличчя, вона його впізнає.

— Точно, треба їхати прямо зараз!

— І знов цей маніяк зіпсував нам всю романтику, — я зітхнув. — Сподіваюсь, вже скоро його посадять. Принаймні, ми зробимо для цього все можливе… 

***

По дорозі до місця ми з Аліною перекидуємось хіба що парою слів. Нічне місто майже порожнє і тому ми добираємось доволі швидко.

Бачимо нашого колишнього клієнта з дівчиною на лавочці біля парку. 

— Ну, он і вони. Мені здається, що зараз ми підібрались до нього максимально близько. Якщо вона його впізнає, ми зможемо визвати поліцію і проведуть обшуки… Знаєш, що це означає?

 — Мені не віриться, що все буде так просто… — зітхає Аліна. — Але раптом пощастить? 

— Та де ж просто… Ми стільки всього зробили, скільки людей перевірили, — кажу я. — Це не везіння, а закономірність. Ми знайдемо його, я відчуваю, що ми дійсно дуже близько, Аліно, — я дивлюсь на пару на лавочці. — Ходімо розпитаємо її. І покажемо фото.

 — Так, ходімо, — вона бере мене за руку, і ми прямуємо до молодих людей, які вже помітили нас. 

Ми підходимо ближче, обмінюємось вітаннями. Я бачу, що дівчина налякана і замкнена, вона весь час мовчить.